Богданов Вадим

Учень 8 класу Дмитрівської гімназії Визирської сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мусієнко Ірина Іванівна

 Есе на тему «Війна. Моя історія»

 24 лютого 2022 року я прокинувся віл гучних розмов моїх рідних. Підійшовши до свого дядька, я запитав, що сталося. Відповідь була дуже дивною і не зрозумілою для мене: «Вадиме, почалася війна». 

Війна… я чув про неї від вчителів, читав у книжках, але найбільше про неї я чув від свого рідного дядька, якого в нас забрала ця клята війна. З 2014 по 2016 ріку він воював в зоні бойових дій, у Донецьку, і він, як ніхто, знав, що таке війна. Він увесь час був на нульових позиціях, пройшов гарячі точки зіткнення з ворогом у Дебальцеве, Донецькому аеропорту. За що був нагороджений орденом «За мужність». Не раз ризикував своїм життям для захисту своїх побратимів. Я не розумів тоді, що саме нас чекає і що взагалі буде далі.

Саме в цей день мій дядько, Зайцев Микола Валерійович, ветеран АТО, учасник бойових дій, сержант 79 десантно-штурмової бригади, одразу поїхав до своєї частини міста Миколаєва. Зібравши своїх побратимів, почали відбивати місто від ворога.                                                                                                  

Я чув гучні обстріли міста і було дуже страшно, бо я знав, що там мій дядько. Ми не розуміли, що там і як він, бо перший час він не виходив на зв’язок. Нарешті ми почули рідний голос.

В Миколаєві стало тихіше, і дядько почав частіше нам телефонувати. Одного дня він сказав, що вони відбили місто, і ворог не зможе пройти до нас. І якось стало вже ніби спокійніше, так нам здавалося тоді.                                                                                                  

Одного квітневого дня моя мама прийшла і почала дуже плакати, сказавши, що нашого Миколу відправили в Донецьк. 79 Миколаївська бригада ДШВ поїхала на допомогу своїм побратимам. І знову ми чекали, коли з’явиться зв’язок з дядьком. Він телефонував дуже рідко і нам так хотілося з ним поговорити, багато чого розпитати, але, на жаль, не було такої можливості. Але одного разу ми змогли поговорити навіть по відеозв’язку і побачити його. Він був дуже втомленим, але, як завжди, говорив, що все добре. Він ніколи не жалівся. Ми питали, коли зможе приїхати додому, то він відповів, що, може, в липні, на день народження моєї мами. Тоді ми дуже зраділи, що нарешті зможемо його побачити. Час ішов. Але, на жаль, ситуація у Донецьку стала складнішою. Там були тяжкі бої…

4 липня нам зателефонували і сповістили страшну новину: «Тримайтеся. Ваш Микола загинув». Це було так боляче, і повірити, що це дійсно так, ми не могли. Матуся шукала всіх, хто був з дядьком, щоб дізнатися хоч щось. Але, на превеликий жаль, всі вони говорили, що це справді так, тримайтесь. 

7 липня 2022 року, на день народження моєї мами, ми проводжали Героя в останню путь. Він приїхав, як і обіцяв, але не так, як нам хотілося.

Ця війна забрала мого дядька назавжди. Моя родина все життя буде чекати зустрічі, якої ніколи не буде. Нестерпний біль і ненависть в наших серцях. А наш Герой тепер захищає нас з небес.

На честь мого Дядька було прийнято рішення мешканців нашого села та громади перейменувати нашу вулицю на Миколи Зайцева. Люди пам’ятають та шанують пам’ять про мого Дядька.

Моя матуся створила петицію про присвоєння звання Героя України, на жаль, посмертно для свого брата. Зараз його посмертно  нагороджено Орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

Мій Дядько  заслуговує на почесне звання Героя України. Він все  своє молоде життя боронив свою країну і віддав найцінніше за нас, за свою Батьківщину. Петиція зараз на розгляді у Президента. Ми віримо, що він отримає це почесне звання, на жаль, посмертно.

В Одесі, Києві та в нашій Визирській громаді встановлені меморіальні дошки, на яких є Зайцев Микола Валерійович.

Мого дядька усі пам’ятають і шанують його пам’ять. Дуже часто приїздять його побратими. Навіть ті, які були з ним у 2014 році. Ми дізналися дуже багато інформації від них, якої ми не знали. І всі дякують за його виховання. Для них було великою честю знати і воювати з ним. Родину нашу не забули, всі постійно підтримують, намагаються хоч якось заспокоїти серце батьків, які втратили свою дитину.                                                                                       

Мій дядько – Гордість нашої сім’ї, нашої громади. Вічна світла пам’ять Тобі, наш Янголе. Нам тебе дуже не вистачає. І поки ми живі,  пам’ять про тебе ніколи не згасне.