Яна, 11 класу, Радивилів
Війна. Моя історія.
Ранок 24 лютого став ранком невизначеності, тривоги і невпевненості в майбутньому. Черговий відпочинок з сім'єю в засніжених Карпатах обернувся на жахливий сон. Я прокинулася обуреною, адже хтось настирливо стукав у двері, а ще звечора я була впевнена, що висплюсь перед дорогою додому. Відкрила двері, фраза “Збирайся, почалась війна” стала для мене громовицею в сонячний ранок. За п’ять хвилин я стояла із зібраною валізою біля авто, у той момент відсутність мережі та Інтернету вже не здавалися перевагою садиби високо в горах. Дорога додому під звуки дзвінків рідних, новин з радіо та сповіщень у соціальних мережах, тягнулася для мене вічність. Ще в дорозі батьки вирішили, що повертатися до квартири на п’ятому поверсі, не надто безпечно тому ми одразу поїхали до бабусі у невеличку двокімнатну хатинку.
Щовечора я засинала, знаючи, що війна прогулюється розмашистими кроками по нашій країні, а з кожним новим світанком ставало все важче себе переконувати, що моє життя залишиться таким, як і було. Сидіти склавши руки було нестерпно. Тому як тільки дізналися, що поруч з нашим містечком, на великій відпочинковій базі, оселилося понад 200 людей зі Сходу України, ми відразу почали приїжджати до них. Мій тато проводив для дітей футбольні тренування, ми з подругами робили мініквести, а ввечері просто спілкувалися. Хоча причина нашого знайомства була болючою для усіх нас, та ми змогли стати хорошими друзями. Протягом весни щотижня продовжували волонтерити: ліпили вареники, плели сітки й робили окопні свічки. У той же час дивлячись на небо, я бачила гвинтокрили, а не зірки, а у стрічці Інстаграму зустрічала не посмішки, а шрами. І це не дозволяло повертатися до буденності.
.png "Імена")
