Мені 63 роки, чоловіку буде 67. Ми мешкаємо в селі Лимани Миколаївській області, громада Галицинівська, село Лимани. Ми весь час знаходимось вдома, нікуди не виїжджали і під час обстрілів. 

Я працюю у дитячому садку. Прийшла на роботу, і всі тут знали, що почалась війна. Усі були шоковані. Ми не знали спочатку, що робити. Потім нас відпустили додому. Ми розійшлися, і дітей батьки не приводили. У всіх був шоковий стан, чомусь не вірилось, хоча по телевізору сказали, що війна. Наш дитячий садок розбили.

Ми навіть не думали виїжджати - просто боялись, та й не було куди їхати. Ми вірили, що до нас не прийдуть чужі люди. Нас обстрілювали, але ми не одні жили у селі, нас було десь чоловік 120. Усі ми, разом зі старенькими людьми, сиділи у підвалі. У нас по вулиці десь чотири чи п’ять сімей виїхали. Постріляють по нас, а ми потім виходимо і гукаємо один одного: питаємо, чи живі. Одні пенсіонери.

Прилітало у двір, сусідці попало. А ще страшно було, коли по вулиці проїхав танк. Я прожила 63 роки, а такого ніколи не бачила, тільки по телевізору. Коли я його побачила, для мене був жах, я його ніколи не забуду. 

Тоді я точно повірила, що це справжня війна. Спочатку не вірилось, а коли почали по вулиці їздити здоровезні машини, то це був жах. Ми вісім місяців сиділи у підвалі: спустимся – вилізем, поки я не захворіла на запалення легень. Більше я не лазила. Перші дні з нами була сусідка, старенька бабуся. Потім вона пішла до племінниці. Якось збирались разом, так і жили.

Дякувати богу, що староста нашого села з нами була, ніде не виїжджала. Нам і хліб давали, і прямо по вулицях возили гуманітарну допомогу. Знали, на якій вулиці залишилось скільки людей. Згодом ми ходили у сільраду, там видавали. Привозили не тільки продукти а й засоби гігієни. 

Хоч й вже війна кінчалась пошвидше. Щоб була перемога, люди не ходили такими пригніченими. Щоб було майбутнє, щоб усе цвіло. Хочеться, щоб люди раділи і все було добре.