Ми з жінкою і малою дитиною жили у Маріуполі під обстрілами. Я бачив там все. І смерті. Я ходив по місту, а люди отак лежали, трупи. Так, як показували в кіно про Другу світову війну, - людей у дворах хоронили.

Дитині було шість місяців, а в магазинах не було нічого. Прийшов до АТБ, а там – черга, може, чоловік сто. Я підійшов до охоронника і сказав: «Мені б памперси». Він пропустив без черги. Я зайшов, взяв п’ять пачок – всі, що в них були. Малий був на сумішах. Я їх шукав по всьому по місту. Знайшов – значить, моя дитина буде нагодована.

Наш дім зруйнований, але дивом вижила автівка. Ми переїхали до родичів. У нас перевірили всі документи, випустили. 

Коли виїжджали з Маріуполя, в полях бачили розстріляні цивільні машини.  Багато вбитих лежало.

Відразу виїхали до батьків за 30 км від Маріуполя, а через місяць поїхали далі - на Черкащину. Роботи тут як такої немає. Самі тут крутимося, як  можемо. 

Батьки залишилися на окупованій території, я їх не бачу третій рік. Тут, наче, й дім, але тягне туди. Я думаю, що перемога буде за нами. Все буде добре не тільки в мене, а в усіх, я ж не один такий. Наше майбутнє – це перемога, моя мрія – також перемога.