Моя родина - це чоловік і донька-підліток. До війни ми жили у місті Харкові. Через бойові дії нам довелося переїхати до Полтави. Поки ми тут перебуваємо.
У перший день війни ми були вдома. О п'ятій ранку нас розбудили вибухи. Ми спочатку не виїжджали, евакуювались 3 березня, коли наш дім постраждав від ракетного обстрілу. У нас вибило кілька рам. Наше місто постійно обстрілювали, там було небезпечно залишатися.
Найскладніше було покинути рідний дім. До того ж, ми виїхали з невеликою кількістю речей. Не було транспорту, куди б можна було їх завантажити. Тому ми виїхали лише з трьома валізами. Нас довіз друг до одного населеного пункту, а звідти нам довелося взяти таксі до Полтави. Ми виїхали з кішкою. Вона нормально перенесла дорогу.
Ми втратили роботу. Залишились без прибутків і досі не працюємо. Живемо тільки на виплати від держави і гуманітарну допомогу.
Ми дуже злякались ракетного обстрілу і вирішили переїхати в іншу область. На той момент ми перебували в квартирі і чули вибухи буквально біля нас.
У нас не було запасів ліків, довелося у перший день війни йти в аптеку, дещо купувати. Тепер у Полтаві перебої зі світлом.
Ми не звертались до психологів, проговорюємо все в родині.
Я сподіваюсь, що війна закінчиться найближчим часом. Хочемо повернутися додому, зробити ремонт у квартирі і жити далі, так, як ми жили до війни.
