Олена з чоловіком і мамою-інвалідом вже десятий рік бігають від війни. За цей час двічі втратили свої домівки, стали безхатьками
Ще у 2014 році ми з чоловіком і мамою були змушені покинути свої домівки - два будинки у Красногорівці Мар’їнського району. 13 липня обстріляли нас із вертольотів. Ми вийшли - зовсім нічого не було видно, все почало горіти. Наш дім на передовій стоїть і вже зруйнований, машина теж там залишилася.
Ми переїхали в місто Угледар. Там купили квартиру, за два дня до війни, навіть не встигли її дооформити. Судові справи вже дороблювали у Дніпрі. Судові рішення на нашу користь, але самої квартири вже немає - вона згоріла.
В мене на руках мама - інвалід першої групи без ноги. Ми півроку просиділи в Угледарі під такими бомбами! Вікна вилітали. Слава Богу, тоді ще йшли дощі, і ми воду із даху збирали, бо в мене мати не ходить - потрібно було прати кожного дня. Вона ще й інсулінозалежна. Так шо війна наробила біди, оставила нас бомжами.
Світла не було – ліфти не працювали, а маму потрібно було винести з третього поверху. Дякуємо нашим солдатам, вони нам пропонували допомогу.
Ми з квартири не виходили під усіма цими бомбардуваннями, бо можна було тільки в подвалі сховатися, а там коляску ніде розвернути. Як хлопці приходили і я двері відкривала, то нікого не видно було - така пилюка стояла. Все воно над нами літало - це жах, дуже страшно згадувати.
Дуже тяжко було виїжджати. Місто закрили, але волонтер якось прорвався і нас якось загрузив. Маму вивозили на легковій машині, а ми їхали «Газелькою».
Не взяли ніяких речей - все воно в квартирі так і згоріло. Дорога була тяжка: над нами вертольоти літали. Ми їх боялись дужче, ніж мінометів. Все кругом вибухало і ми підскакували, як на батуті. Наче у воєнному фільмі побували.
Що далі - ми взагалі не бачимо. Я працювати не можу, бо доглядаю маму. Добре, що платять переселенські - ми їх віддаємо за квартиру. Зараз все дуже дорого: і памперси, і ліки, і пелюшки. Бажаємо окупантам того, що вони натворили, у два рази більше відчути.
Ми переїжджаємо вже з 2014 року, з початку цього довбаного конфлікта. Хочеться щоб все це вже закінчилося. Нам головне - щоб на голову нічого не падало, щоб вивела русня всі ці всі війська. Скільки ж можна вбивати наших хлопців-захисників? У нас дуже гарні хлопці, вони тримають позиції, молодці.
Хочеться вже спокою, в голові каламбур. Я боюсь навіть з розуму зійти, коли скажуть, що настав мир. Бо ми його чекаємо вже десятий рік. Хочеться миру і нашої перемоги.
