Ларису Вікторівну поранило в ногу під час обстрілу Мар’їнки. Рана була дуже глибока, а «швидка» на виклики не виїжджала. Поранену Ларису врятували МНСники
Я з міста Мар'їнки Донецької області. Прожила там все життя, народила там дітей, уже є внуки. Але зараз немає нічого, немає, куди повертатися. Діти мої виїхали, а я там осталася і жила ще два місяці в підвалі в своєму домі.
Мене ранило в березні. Рятувальники МЧС мене вивезли в Курахово, а потім - до дітей в Дніпро. Донька там була з дітьми. А з Дніпра ми поїхали у Львівську область, у місто Старий Самбір. Зараз мешкаємо тут, знімаємо квартиру.
У мене дуже довго рана загоювалась. Коли мене поранило, я впала і в мене проблеми з суглобами з правою стороною і спиною. Пенсія дуже маленька - на ліки не вистачає.
Я пропрацювала 40 років перукарем, люблю свою роботу, але зараз не можу працювати: в мене все болить після поранення.
В 2014 році ми були в Мар'їнці. Діти поїхали на море, я сама залишилась. На Петра і Павла обстріляли нас десь о десятій вечора. Ми тоді збилися в підвалі і сиділи, поки нас не вивезли. Ми з сином поїхали в Маріуполь і там у тітки своєї були тижня три. Тоді повернулася знов до Мар'їнки.
Не було ні світла, ні газу, ні води. Тяжко було, але жили у підвалі. Не було вікон – повилітали, все побило. Що могли, готували на багатті. Потім почали нам хліб завозити. Але потихеньку-потихеньку стали люди повертатися додому. Потім нам постеклили вікна в квартирі і в під'їзді. Так і жили майже все своє життя під обстрілами в Мар'їнці. Але більш-менш можна було жити.
Але коли вже ця війна почалася, то вже ми не могли знаходитися в підвалі. Бо навіть каструлю води поки на третій поверх донесеш, щоб помитися, руки трусяться - такі обстріли. Страшно було роздягтися. Було таке, що думала: чи бігти в підвал, чи вже тут залишатися.
Якось вийшла з донькою поговорити - залишилося п'ять кроків до під'їзду, і щось таке як ударило мене по ногах - я впала на праву сторону. А хлопці стояли біля під'їзду - підняли мене під руки. Я навіть не зрозуміла, що мене поранило в ногу. Рана була глибиною десь в палець, дуже кровило.
Такі обстріли були, що не виїжджала «швидка», і ото мене вже вивезли МЧС. Я ходила дуже довго з раною, вона довго не заживала. І зараз болить, без ліків зараз не живу. Пенсія маленька - не можу все купити, що захочу. Нерви не годяться, здоров'я немає, тільки побачу Мар’їнку - зразу плачу, душа труситься.
В першу чергу хочу миру, щоб закінчилася війна. Хочеться, щоб діти і внуки жили щасливо. Раніше були інші якісь мрії, а зараз хочу тільки миру, і щоб не було голоду.
