Марина Олександрівна вдруге стала переселенкою. Дончанка насилу назбирала грошей на власне житло. З початком повномасштабної війни квартира Марини Олександрівни згоріла. Добре, хоч самій вдалося врятуватися і виїхати в Київ

До 2014 року я жила в Донецьку, потім переїхала в Маріуполь і влаштувалась там на роботу. За вісім років змогла купити собі житло, та втратила його за один день.

Ми з донькою жили на бульварі Шевченка. У нашому районі бойові дії розпочалися раніше, ніж в інших. Спочатку прилетіла ракета в школу, і в нашому будинку вилетіли вікна. А на вулиці був мороз. Нас запросили до себе колеги з роботи. Потім ракета прилетіла і до них у двір, тож ми побігли до бомбосховища. Воно було розраховане приблизно на сотню людей, а знаходилося в ньому близько чотирьохсот. Ми три тижні не могли вийти на вулицю. За цей період наш дев'ятиповерховий будинок повністю згорів: не залишилося жодного з шести під’їздів. Тільки-но бойові дії трішки притихли, ми пішли до ТРЦ ПортCity.

Коли виглядали з бомбосховища, бачили ДНРівця, який сидів, трусився. Це був вчитель початкових класів з Торецька. Він ховався за сміттєвим баком та питав у нас: «У вас там людей багато? Бо ми отримали команду кидати гранати і не розбиратися, де мирні люди, а де ні». Це нас спонукало зібрати речі й бігти звідти.

Ми були шоковані, коли проходили сімнадцятий мікрорайон. Повсюди лежали мертві люди.

У 2014 році думали, що страшніше бути не може, а зараз розуміємо, що буває й ще гірше.

Зараз маю труднощі з житлом, переїжджаю з місця на місце разом з дорослою донькою. У нас немає нічого. Там був жах бойових дій, а тут – депресія. Добре, що хоч робота є. Наша організація у 2014 році переїхала з Донецька в Маріуполь, а тепер – до Києва. 

Моя мама залишилася на окупованій території. Підтримую з нею зв’язок, однак спілкуємося не так часто, як хотілося б. З однокласниками взагалі не спілкуюся. Виявилося, що навіть ті люди, яких я вважала розумними, під впливом пропаганди змінили свою думку, тому краще з ними не підтримувати жодних стосунків.