Мені шістдесят років. Я жила з чоловіком у селі Велика Комишуваха Харківської області. Чоловік – пенсіонер. А мені не вистачило три роки до пенсії. Ми тримали корів. Вони були нашими годувальницями. Через війну довелося випустити їх, а самим – виїхати. Наш будинок залишився без даху. Зараз мешкаємо в селі Голубівка Дніпропетровської області. 

24 лютого ми почули вибухи вдалечині. Коли дізналися, що почалася війна, були шоковані. П’ятого березня стався авіаобстріл – росіяни розбомбили школу. Одинадцятого квітня постраждав наш будинок, і ми перейшли до сина. Син ходив на роботу, а я доглядала трьох його дітей. Під час артилерійських обстрілів ми сиділи в погребі. Найбільше боялися онуки. 22 квітня ми виїхали на Дніпропетровщину. Живемо у квартирі в далеких родичів. 

Оскільки ми жили в селі, то у нас не було проблем з продуктами. Хліб пекли самі. Роздавали людям молоко безкоштовно, бо у нас було дві корови. Ліки нам передавали. 

Односельчани самостійно організували виїзд. Я дуже вдячна їм за це. Виїжджали на тракторах, лафетах. 

Після нашого від’їзду в селі залишалося дев’яносто осіб. Двоє з них загинули. Ще деякі зникли безвісти. Можливо, їх вивезли росіяни, бо вони заходили в село. Зараз Велика Комишуваха знаходиться в сірій зоні. 

Ми маємо двох синів. Вони працюють, але їхнє життя також перевернулося. Немає впевненості в наступному дні. Один син з дружиною і внуком виїхав у Івано-Франківськ. 

Ми з чоловіком не працюємо. У селі навіть підробітку немає. Займаємося садом і городом. Вирішили, що далі вже не поїдемо. У нас ніде немає знайомих. Надіємося, що хоч узимку можна буде поїхати в Комишуваху і подивитися, що там залишилося. Мріємо повернутися додому.