Село, в якому жила Юлія з родиною, звільнили з окупації, але повертатись їм нікуди

Ми приїхали з Харківської області, з села Довгеньке. Працювали, мали велике господарство, город у нас був - за рахунок цього ми й жили. Корови були, телята, поросята, кури, качки.

Під час бойових дій спочатку світла не стало, потім газу. Не було на чому їсти варити. Добре, що в нас був балон газу. Потім води не стало. Бігали на сусідню вулицю по воду під обстрілами, тому що потрібно було господарство якось порати. Оце найбільші труднощі були. Їсти було що, бо в нас корова, кури. Ще був запас круп, борошно.

Потім почалися обстріли. Ми дві ночі пережили, а на третій день поїхали - уже не змогли там бути. Через дорогу від нас пам’ятник, і за ним російські літаки дві ночі підряд кидали бомби. А в нас маленька дитина - вісім років. Довелося покинути все і виїхати. Ми після звільнення їздили в село. Нам нема де жити - від будинку залишився тільки фундамент.

Ми поїхали спочатку до моєї мами під Слов’янськ. Там теж почали лунати вибухи, і нам довелося їхати, не знаючи куди.

Добралися до Полтавщини. Залишилися в тому селі, у яке перше заїхали. Нам добрі люди допомогли: сказали, де є будинки, у яких можна оселитися. Але було дуже тяжко, тому що це нове місце, нові люди.

З нами жила свекруха. Як приїхали сюди, в неї здоров'я погіршилось - довелося робити дві операції. Важко було, коштів не вистачало, та якось викрутилися.

Син дуже довго не міг друзів тут знайти, але зараз уже гуляє з дітками свого віку, ходить до школи, йому тут більш-менш подобається. Ми намагалися зробити так, щоб він забув ті події, війну. На початку, коли літали ракети над хатою, він плакав. Ми показували, куди треба бігти, де ховатися, якщо він щось почує. Згодом син усе це знав і спокійніше сприймав.

Зараз я думаю, що ми багато чого не цінували в житті. А коли втратили все, що було для нас цінним, вчимося дякувати за те, що є сьогодні, бо ніхто не знає, що буде завтра.

Я думаю, ми до кінця весни будемо святкувати перемогу.