Війна мене застала в своєму селі. Чоловік захворів на саркому головного мозку. Йому під обстрілами операцію робили, коли обстрілювали вокзал в Миколаєві. Вікна вилетіли тоді. Через два місяці він помер. Ховали його з моргу, видавали під обстрілами. Наша вулиця тоді постраждала, на початку травня, касети в нас попадали. 

Нас трясло сильно, кинуло нас з невісткою на підлогу, а будинок трясло від вибухової хвилі. 

Перед воротами нашими, на вході в будинок, касета розірвалась, і за будинком дві касети. Ви не уявляєте, що тут було. 

Ми не виїжджали. Дочка, син і невістка сказали, що вони мене тут не покинуть, що буде, те і буде. Через наш будинок летіли винищувачі - ми бачили це у вікно. Онучка сиділа біля вікна, а я лежала, бо мені погано було. Сусіди мої тут кучкувались і до мене всі збігались. Дуже страшно було - не передати. 

Внучка моя з дочкою були в басейні, а тут - наші літаки. Вона присіла і почала плакати, така істерика у дитини почалась. Настільки діти наші перелякані, стільки часу потрібно, щоб вони відійшли від цього! Пригадую – і сльози на очі. 

Зараз тихо. Як в Очаків і Миколаїв прилітало, то ми чуємо. Це не дай Бог пережити. Ми чекаємо і молимось в церкві. Скільки загинуло наших хлопців… на кладовищі скільки прапорів! Все село виходить, зустрічаємо і проводжаємо їх. 

Мрію про скорішу перемогу. Молимось, щоб зброю нам дали. А наші хлопці все зроблять.