В перший день війни було нерозуміння, що коїться. Ще в центрі міста було більш-менш спокійно, але були вибухи. Було нерозуміння, розгубленість трішки. Багато знайомих казали, що треба виїжджати, але ми думали, що це нас мине. 

Десь на другий чи третій день ми залишились без їжі. В магазинах було важко щось купити. Залити бензин – це взагалі якийсь квест. 

Коли магазини зачинились, ми не могли дозволити собі ходити красти з магазину, ми ходили купувати тільки на ринок, де привозили. Усім будинком ділились один з одним їжею. 

Літаки над нами літали постійно і скидали авіабомби. Це страх, бо я жила в будинку, де укриття було через дорогу. Ми не могли перейти дорогу в дві полоси, бо було страшно. До наших родичів не могли перейти, бо було важко через те, що літали літаки постійно. В центрі ще не було танків, а літаки – це найстрашніше.

Ми виїжджали 15 березня, тоді виїжджало багато людей з міста. 12 годин їхали до Бердянська, і ше майже добу - до Запоріжжя. Дорогою були обстріли. Ми бачили машини, які тільки починали горіти, це було дуже важко. 

Треба було врятувати себе, свою сім’ю і тих, кого ми брали з собою в машину. Потрібно було виїхати в якесь спокійне місце, тому на той момент був страх за родичів, які залишились там. 

В Бердянськ ми взяли з собою сусідів, і їх родичі нас прийняли. Ми в них вперше помились і поїли нормально. У Запоріжжі дуже сильно допомагав садок, який приймав людей. Вони з першого дня чекали на переселенців і дуже турбувались. Для нас там була їжа, одяг. Вони намагались, щоб ніч або день в цьому садку був найкращим спогадом. 

Наразі я працюю в громадській організації та допомагаю діткам-переселенцям. Своє майбутнє я бачу, по-перше, у вільній країні і без людей, які на нас напали, без цієї країни. По-друге, з родиною, яка наразі поруч зі мною, і дуже хочу об’єднатись з родиною чоловіка, яка залишилась в Маріуполі.