Муржук Амелія, 10 клас, Опорний заклад "Великобудський ліцей Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Факас Галина Георгіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Теплий вітерець бавився моїм волоссям. В його дотиках відчувався якийсь несказанний холод, і, насправді, його теплі руки вже давно не теплі. Ніжні обійми зараз мене не можуть зігріти. Сонечко світить якимось помаранчевим сяйвом. Мало б бути все добре…

Але уже третій рік у моїй країні війна.

Війна … Здається, просто слово. Але скільки болю, гіркоти, самотності несе у собі це слово. Війна – це немовля зла, яке, як і ми росте, хоче все більше і більше. Її руки хочуть все схопити, забрати. Хочеться плакати, але й останні сльози забирає.

Хочу кричати, проте мене не чують. Знаєте, чому?

Ми ніхто і ніщо перед нею. Всі ми дуже добре пам’ятаємо початок цього болю – ранок… холодний ранок 24 лютого 2022. Але не задумувались ви, чи справді тоді був початок? Чи, може, все почалось з нас? З тої горошини зла і ненависті, що зародилася в кожному з нас. Вона росла, розпрямляючи свої гострі гілки з шипами прямо в серце. Горошина дала свої плоди того холодного ранку.

Ми побачили, які жахіття може зробити «людина» - стільки зруйнованих осель, мільйони загублених життів, позбавлених мрій.

Але ж ми  просто хочемо жити, радіти дрібницям. Війна змусила нас переглянути цінності, задуматись, наскільки дорогим є людське життя, наскільки теплими є обійми рідної людини, а найціннішими є ті моменти, що проведені поруч із рідними.

Сильно вразило мене відео з Інтернету, де грає скрипаль. Грає мелодію пісні «Ніч яка місячна…». Потужно. Зворушливо плачуть струни.

Скрипаль - військовий, грає у спортивній залі напівзруйнованої школи, де  дах пошкоджений від авіа удару.  Глядачі – теж військові. Слухають. Напевно, кожен думає про своє, сокровенне. Ну як не пишатися цим талановитим та незламним народом?

Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.

У нас посягають на незалежність, забирають щасливе, мирне майбутнє. Серце обливається кров’ю за маленьких діточок, які так і не побачили життя, не відчули його повністю, а стали янголятами… Що є війна? Чи не справжня кровожерлива потвора?

За цей час багато змінилось у моєму житті. Відчула весь біль на собі, хоча не з тимчасово окупованих територій. Зараз, коли чую слово війна, в мене перед очима одразу ж страх, руїни, розруха, загиблі, кров…

У Львові чоловік за одну мить втратив усю родину. Як йому далі жити?

Чую крики людей, що  мов стріла проникають в саму душу. Не пробачимо, ніколи не пробачимо… зло, яке змусило мільйони простих людей покинути свої рідні домівки, перетворило їх спокійне життя на безлад. Знищила все хороше і ті моменти, які хочеться прожити ще і ще…

Забрала найцінніше – коханих нами людей. Війна хоче повністю нас знищити. Чи цього хочуть бездарні нелюди? Тому вони продовжують?

А, може… може ще є те, що війна не знищила й не знищить ніколи?

Думаю, так, є. Війна ніколи не зможе забрати наш незламний дух, безкінечну любов до батьківщини, наше волелюбство, цінності, які, хоч і змінились за цей час, але завжди залишають чистими, світлими.

«Людина нібито не літає... А крила має. А крила має!» - слова талановитої Совісті нашої нації Л.Костенко. Такі крила, що не зламає їх ніхто і ніколи, що зроблені з любові, сили,  віри в оновлену Україну із щасливими людьми під мирним небом.

Хочеться завершити цю оповідь моєю спробою пера (роздумом, може, зізнанням, а ще сподіванням)

Ім’я твоє почувши, всім серцем я радію.

Без тебе, матір рідна, прожити не зумію.

Любов твоя безкрайня синів всіх об’єднає

І душу нам навічно піснями окриляє.

О рідна моя нене, не встала на коліна.

А гордо піднялася із попела-руїни.

Віддам життя за тебе, щоб світ тебе побачив.

Ніколи ти не згаснеш, ніколи не заплачеш.

Але не покидає скорбота  і журба,

Бо ворог злий, підступний, як та лиха юрба.

І хоче на шматки тебе, рідну, продати.

Не зможе! Бо – народ, повстане він завзято.

І рани твої грізні оживить, Україно!

Звеселиться душа,  звеселиться родина.

І синьо-жовтий прапор підніметься з вогнів.

Де поруч  щастя й радість здолають ворогів.

Знов хочуть бусурмани, щоб ти була в неволі.

Що діялось із нами – це справа злої долі.

Колись братами звались,  а зараз – вороги.

Хочуть тебе, країно,  роздерти на шматки.

Вставай, народ могутній, з байдужого ти сна!

Вставай до бою завше, бо крадеться земля,

Яка тебе зростила, вдягла і годувала,

І силу, і свободу завжди всім нам давала.

Дай, Боже, мудрість людям,  щоб вийти із пітьми,

Бо там лиш щастя буде, де немає війни.

Рани твої глибокії  від гаубиць і гармат,

Але тебе, любима, не залишить солдат.

Він захистить і воскресить із попела-вогню.

І оживе країна, яку я так люблю.

Ми виростем ще трішки й піднімемось  до хмар.

Твою красу й багатство поставим на вівтар.

Повернуться до тебе, повернуться до нас

Квітучий Крим морський й шахтарський Донбас.

Будемо один народ, будем одна родина,

Зазеленіє ліс й карпатська полонина.

Засяє сонце нам. У глибині душі

Молімось за державу на рідній цій землі.