Ми з чоловіком з Зеленодольська. Жили собі. Чоловік пенсіонер, а я працювала на нашому підприємстві великому. Потім нас скоротили, я стояла на біржі. З 24 лютого, як війна почалась ми жили дома, а потім стало гучно, і ми з чоловіком переїхали у Кривий Ріг.

Наші діти навчались в Києві. Донька вагітна була. Вона 24 числа о п’ятій ранку подзвонила – я подумала, що щось сталось. Піднімаю трубку, а вона каже, що війна почалась. В Києві ще мій син і двоє онуків дорослих – онукові 23 роки, а онучці – 22. Я одразу запитала дітей, чи вони разом. 

Діти були в Києві, а я вдома. Мені не спалось і не їлось - переживала за дітей. Їм взагалі важко було: вони були в бомбосховищах. Після 8 березня діти виїхали в Чернівецьку область, а онук з онучкою - на Хмельниччину, то я трішки заспокоїлась. 

У нас приліт був страшний. Наш будинок - один з перших, який постраждав. Прилетіла ракета на дорогу, і нам повибивало вікна, балкон, кондиціонер розбило. Я не заходила за будинок, бо страшно було ходити по вулицях. В під’їзді вікна вибило. В людей, що на розі живуть, в усіх квартирах все вибило. Страшно було. 

Я б, може, і не виїхала з Зеленодольська, але стали руки трястись. Так і поїхали до Кривого Рога, так і живемо зараз тут. У нас все нормально, нас ніхто не ображає. Все, що нам потрібно, нам дають. Чекаємо на перемогу. 

Дякувати всім військовим, ото радість була, коли ЗСУ звільнили наше Високопілля - це поруч з нами. Стало легше тим, хто залишився в Зеленодольську. Дякую всім, хто допомагає нам з гуманітаркою. Нам давали допомогу від різних організацій. Дякувати, що люди не бездушні, що всі допомагають. Якщо дуже важко, то вам кругом допоможуть. Все добре, всім дякую, хто може нам допомагає.