Патріотично налаштована сім'я не могла залишатись на окупованій території серед колаборантів. Вирвавшись звідти практично без нічого, вони потроху налагоджують свій побут і вчаться радіти дрібницям

Війна почалася з вибухів за вікном, які було чутно о четвертій ранку. Ми ввімкнули новини, з яких зрозуміли, що це не тільки в нас за вікном, а по всій країні і повномасштабно відбувається. З аеродрому вітер був у наш бік – нам було дуже голосно чути, як його бомбили. 

В перші дні незрозуміло було, як надовго це все: можливо, три-п’ять днів - і все це закінчиться. Коли стало зрозуміло, що це справа не одного дня, ми вирішили, що не будемо там залишатися. 

Крім того, влітку почалася підготовка до референдуму щодо приєднання нашої окупованої частини до Російської Федерації. Ми не бажали там залишитися і приймати в цьому участь.

В кожний період часу були різні моменти, які найбільше хвилювали. В перші дні це було питання небезпеки, бо ти не розумів, куди бігти і тікати, де укриття поблизу, як звучить бомба, як ракета, і таке інше. За тиждень почалися інші проблеми: де дістати харчі, ліки, бо магазини позачинялися. Усі боялися, не можна нічого буде купити. 

Коли російські війська постійно перебували у нас, було страшно пересуватися по місту, бо окупанти можуть в будь-яку хвилину тебе забрати і повести, і хтозна, чи повернешся. Вирішували, чи залишити все і поїхати. Тоді поставали більше нагальні питання: як облаштувати життя на новому місці. Ми їхали з двома валізами, у нас не було нічого, починаючи з голки і нитки, закінчуючи спальний місцем. Ми на підконтрольній території живемо майже два роки. Найгірше, що не працюють садочки і школи. Це фронтове місто, а дітям потрібно спілкуватися з однолітками. В кожен проміжок часу потрібно було вирішувати різні питання.

Люди відкрилися по-новому: ті, кого вважав близькими по світогляду, яких ми вважали своїми друзями, виявилися не тими, ким здавалися. 

Це найбільше і найстрашніше розчарування: поведінка людей, яких ми вважали близькими і їм довіряли, а вони виявилися геть іншими.

В Україні немає безпечного місця, вся країна перебуває у військовому стані. У мене двоє дітей, мама, дідусь. Літнім людям важче. Залишити їх вдома, а потім щодня переживати і не мати змоги їх бачити, теж важко.  Тому краще ми тут будемо разом. Крім того, ми тут чим можемо, допомагаємо збройним силам і літнім людям. Збираємо бляшанки для окопних свічок і донатимо грошима як окремим хлопцям, так і бригадам, відправляємо посилки. Мій колишній чоловік зараз в ЗСУ.

Не знаємо, що буде завтра. Хотілось би повернутися, але це дуже складно не лише через те, що там деокупують чи ні, а через подальше життя з цими людьми. Я не загадую далеко наперед. Хочу перемоги, але знаю, що буде важко з цього виходити. Розумію, що попереду - не дуже райдужні перспективи. 

Наші родичі виїхали раніше нас і перебували десь на заході України, а зараз приїхали в Запоріжжя, і ми, нарешті, змогли зустрітися вперше за півтора роки. Це такі маленькі радощі і приємності, які все одно є. Тож, життя триває, і потрібно вміти радіти дрібницям.