Довелося з двома неповнолітніми дітьми виїхати(в окупації перебували 7 місяців) оскільки була загроза життю. 

Перенесені стреси вплинули на здоров'я не лише мене, а й дітей.

Ми з Каланчацького району, села Олександрівка. Війна застала нас вдома. Прокинулись від звуків Градів, які спрямовувались на Ставки (село поряд з нами). Будинок весь трясло. Син (якому лише виповнилося 7 років) упав з кроваті та істерив не своїм голосом. Заспокоїти дітей було неможливо, тому довелося їхати до району (27 км) від нас до знайомих. Дітей трясло, у доньки 13 років почалась панічна атака (зараз проблеми з серцем), у сина істерика. Доводилось сидіти та ночувати у підвалі. Діти досі бояться гучних звуків.

В окупації було багато страшних подій. 

Одного разу в приміщенні школи нас зібрали орки та погрожували. Після цього в мене часто панічні атаки. 

Психологічні травми діти і я отримали під час виїзду з окупації.

Звісно, ми стикнулися з гуманітарною катастрофою. 

На другий день зникло все з прилавок магазину.

Але найтяжче було без ліків та без хліба. Як справлялися: з круп, які були в запасі варили каші. Сусідка відрами давала молоко, так як нічого не працювало і молоко також не приймали. Перебуваючи в постійному стресі особисто мені їсти не хотілось.

На жаль, речей, які б нагадували про початок війни, немає. Виїжджали з перевізниками, тому брали саме необхідне. Їхали 4 суток.