Тетяна не хотіла їхати з дому, але обстріли й руйнування в Лозовій не залишили їй вибору

До війни ми гарно жили, набагато краще, ніж зараз. Я мешканка міста Лозова Харківської область. Маю чоловіка, сина та маму.

В перший день війни я почула, як дві ракети впали на військову частину. Було дуже страшно. Ми одразу побігли ховатись в підвал і лише потім, коли повернулись додому, я дізналась з новин, що росія атакувала нашу країну. Мій чоловік тоді був в Одесі, він далекобійник. Того дня Одесу бомбили набагато сильніше, ніж Лозову. Його фура підскакувала від вибухів.

Ми ночували в гаражі, інколи в підвалі будинку – бігали з дитиною та з мамою, яка ледве ходить. До Лозової почали з’їжджатись люди з лінії фронту – з Ізюму, Грушевахи. Я відразу звернулась до волонтерів з тим, що можу прийняти у себе жінок з маленькими дітьми, аби вони не жили у спільному приміщені для евакуйованих. Я забрала до себе маму, а в  маминій квартирі ми прийняли переселенців з Грушевахи.

Коли росіяни почали нищити Лозову, ми всі - і місцеві, і переселенці - змушені були тікати. Одного дня на місто впало шість ракет.

Це було надто страшно. Ми зібрали речі, взяли тривожну валізку і поїхали. Багато людей залишились без будинків. Їм ніде жити. Нас ніби викинули на узбіччя нашого власного життя. Щоб якось витримати все це, ми пили снодійне та заспокійливе.

Зараз мій чоловік захищає Україну, я з сином та мамою на Дніпропетровщині. Фінансово важко. Я хотіла на роботу влаштуватись, але це маленьке село, працювати ніде. Намагаюсь тримати себе в руках, щоб не лякати дитину. Мама в мене поважного віку, вона вже не реагує так швидко, як треба. Я відчуваю відповідальність за неї, але почуваюсь розгублено. Я жінка. Не вмію стріляти, не знаю, як захистити себе та дитину, маму.

Я живу сьогоднішнім днем, навіть одним моментом, бо не знаю, що буде в найближчі години. Як закінчиться війна, я, напевно, буду стрибати від радості.