Усе почалося у квітні 2014 року, коли Краматорськ і Слов’янськ захопили. Там ішли бойові дії, а в Донецьку ще було тихо. Батьки живуть у Краматорську, і ми дуже хвилювалися через те, що там були бої. Коли почалася війна в Донецьку й почали бомбити аеропорт, прекрасно пам’ятаю, як діти були в музичній школі і всіх терміново відпустили додому, бо почали літати літаки. Тоді стало страшно.

У нас чотири хлопчики. У Донецьку був свій будинок, я працювала приватним підприємцем, чоловік – фахівцем з якості в [супермаркеті] «Брусничка». Жили прекрасно, діти займалися плаванням у [Палаці спорту] «Динамо» і спортивною гімнастикою. У той час троє дітей навчалися в музичній школі, молодший був ще маленький.

Нас врятувала собака

Потім почалася війна й сильні бомбардування, ми виїхали в Урзуф пересидіти, сподіваючись, що звільнять Донецьк. Пізніше зібрали речі й відвезли дітей до Краматорська. Самі повернулися додому, оскільки чоловік ще працював, і в нас була велика собака. Сподівалися, що ось-ось станеться щось хороше і життя налагодиться.

Дива не сталося, усі кричали: «Зараз Донецьк будуть бомбити!» І ми з чоловіком (усі траси вже були перекриті) посадили в машину собаку й виїхали. Нас зупинили на неконтрольованому посту, сказали: «Чого ви виїжджаєте? Повертайтеся!» А потім звернули увагу, що ззаду сидить вівчарка та сказали: «Яка гарна собачка, їдьте». Собака нас врятувала. Із Донецька до Краматорська добиралися вісім годин. Приїхали, обняли дітей і почали жити спочатку.

Нам уже нікуди повертатися. Ми забрали собаку й чотири рюкзаки з найнеобхіднішими речами. Будинок розікрали повністю, проводку навіть повитягали, усі батареї, санвузол, світла немає, води немає. Усе просто перевернули, як могли.

Про фінансовий стан можна було сказати, що ми просто жебраки. Нам іноді було нічого поїсти й нічим платити за квартиру. Ми залишилися в Краматорську. Гроші закінчилися – продали машину, щоб прогодувати дітей і зібрати у школу. Краматорськ після звільнення тільки був. Ми в батьків жили. Ми із чоловіком відкрили дві точки на ринку, почали торгувати овочами-фруктами, але це приносило дуже маленький прибуток, і ми рік перетерпіли, а потім поїхали до Києва. Знову ж таки, з чотирма рюкзаками та трішки якісь гроші були.

Приїхали до Києва, спочатку жили у друзів, нас шість чоловік, у них сім’я шість чоловік, 12 чоловік жило у двокімнатній квартирі. Потім орендували трикімнатну квартиру. Переїхали, дітей взяли у школу без проблем. Через війну я зрозуміла, що є люди дуже добрі, які нам допомагали. У 2014 році, коли ми жили в Краматорську, отримували допомогу від Ріната Ахметова. Тоді продукти давали, пакети. Ми як багатодітна сім’я отримували. Це була супердопомога, тому що ми виїхали без нічого і особливо не було коштів. Там було все, що потрібно, навіть для дітей, не тільки масло, гречка, крупи. Там був чай, цукерки, згущене молоко, консерви. Це дуже нас виручало.