Вперше нас бомбили 14 листопада 2014 року. Прилетіло в будинок, побило все... Біля фасаду будинку вибухнула міна, повибивала вікна й наробила шкоди. [Ми] міняли вікна, у гаражі машину дуже побило. Багато шкоди наробили.

Мої жінки, дочка і дружина, ночували в погребі півроку. Ми нікуди не переїжджали, увесь час залишалися вдома. Дочка – інвалід дитинства, у неї друга група, вона ще перелякалася, їй стало гірше.

Війна принесла в наше життя нервування, тому що 800 метрів – і вже територія чужа, в сенсі, наша Україна, але [непідконтрольна]... Тому страшно. Неможливо вільно пересуватися, боїшся щосекунди. Постійно в напрузі.