Ярослав

Розівський заклад загальної середньої освіти №2 І-ІІІ ступенів

Гримить,стріляє, уже немає сили, Коли ж, нарешті, ця припиниться війна. Коли вже вщухнуть ці бої криваві? Молитва в серці всіх тепер одна: Щоб сльози материнські припинились, Щоб їхні вже не гинули сини, Чоловіки,щоб обняли своїх дружин коханих, Щоб діти тата дочекалися з війни.

Війна…Страшні події минулого,про які ми дізнаємося зі сторінок історії та інформації з телебачення, Інтернету. Скільки всього невідомого й часто незрозумілого ховають у собі ці таємничі розповіді,що до недавна сприймалися нами як казка, щось вигадане,нереальне. Під час уроків ми читали,переказували, досліджували історичні події, та ніхто з мого класу навіть і уявити не міг, що ці зловісні факти ввірвуться до нашого життя, мов лихий смертоносний буревій, від якого холоне кров.

Я живу у Розівці. Це невелике селище міського типу,що розташоване на кордоні Запорізької та Донецької областей.

До страшних подій 2014 року жили ми кожен своїм розміреним життям, спілкувались, учились, товаришували, грали у ''війнушку'', часом не цінували мирні моменти життя.

День, коли я вперше відчув страх і безвихідь,я запам’ятаю назавжди.

Ми з братиками повернулися зі школи, перевдягнулися та, як завжди, сіли писати уроки. Аж раптом я почув сильний рев і гуркіт, звук на стільки був сильний, що я відчув його крізь зачинене вікно страшенно голосно. Раптом почав тремтіти дах. Вмить над нашим будинком пролетів величезний літак і так низько, що здалося, він зачепить наш дах.

До моєї кімнати забіг молодший братик. Він плакав і кричав:'' Нас вб’ють! Нас вб’ють! Вони будуть стріляти!''

Мені вперше у житті стало дуже страшно. Я обійняв брата, але в самого клубок підступив до горла, а на очі наверталися сльози. Я подумав: » А що, коли і справді стрілятимуть? Що ж тоді?». Як з’ясувалося, то був військовий літак, що летів до місця призначення.

Та це був лише початок. Уночі повз наш будинок (а вулиця наша знаходиться біля степу), пройшло дві довжелезні колони танків та іншої військової техніки.

Гуркотіла земля, гарчали й вили собаки, люди повиходили на двір і переляканими очима спостерігали за цим дійством.

І ця військова техніка, яку ми, розівчани, бачили по телебаченню, почала поступово вводити нас у реальність. Ми, діти, з радістю махали солдатам і не розуміли, чому в дорослих очах наших односельців були біль, страх і сльози. І ніхто не стримував ці сльози.

На ранок другого дня, коли ми йшли до школи, побачили декілька вантажних машин, навколо яких юрмилися військові. З того часу я зрозумів, що дійсно коїться щось погане. І почалося: на виховних годинах у школі розповіді про небезпеку й військовий стан, про заборону походів на природу: у ліски, парки, на ставки. Цього літа ми зовсім не були на морі, бо заборонили. Вулицями ходили військові зі зброєю,перевіряючи мешканців та оселі. Навколо було багато незнайомих людей.

Складалося враження,що всіх нас загнали до великої клітки,з якої немає виходу.

Телевізори й Інтернет розривалися репортажами про обстріли Широкіно, про Іловайський котел та смерті, смерті, сльози і кров...

У селі, де мешкає наша бабуся, підірвали міст. Вибухова хвиля була такою потужною, що в нас (а живемо ми за 6 км від бабусі) вирвало двері. У бабусиному селі було зруйновано багато будинків, налякані люди опинилися надворі, у безвиході. Я зрозумів, що тихими, але впевненими кроками війна з холодним подихом смерті підступала все ближче.

Люди з острахом скуповували геть усе у крамницях, сусіди почали лагодити підвали, щоб знайти в них прихисток.

Мама збирала до купи всі важливі документи та папери й суворо наказувала не виходити на двір самим. Це жахливо… Я вперше замислився, що ось воно те, про що ми так легко перегортали сторінки у підручнику, страшною тінню постало перед нами у реальності. Я вперше відчув силу віри у перемогу наших дідусів й вдячність їм за те, що здобули нам перемогу у великих війнах, подарувавши світле життя, мрії та безтурботне дитинство у вільній країні.

Я думаю, що війна залишає чорний слід у серці й душі кожного мого знайомого, приятеля, рідного. Вона змушує замислитись, що потрібно цінувати кожен день та кожну хвилину життя, любити, прощати, робити добрі вчинки, нести у світ добро, мир і щастя.