Бойчук Світлана, 1 курс, ВСП "Рівненський фаховий коледж НУБіП України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Троцюк Вікторія Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна почалася 24 лютого 2022 року і триває до сьогодні. За цей час багато чого сталося доброго і злого, найбільше дуже поганого. Тато не спав, коли пролунали вибухи неподалік від нашого будинку. Він швидко розбудив нас. На годиннику була 4 ранку… Старша сестра була в той час на навчанні в Херсоні. Ми дуже за неї хвилювалися. Нас узяли в окупацію за 15 хвилин. Тиждень ми спали в одній кімнаті, бо боялись, що в нас щось прилетить, а підвал був маленький для 6 людей, ще й у аварійному стані, в будь-який момент міг завалитися.

Приїхали російські військові в село. Вони зупинилися біля сільської ради, неподалік від школи, зняли український прапор, повісили російський «трикольоровий».

Було страшно ходити по вулиці, бо літали вдень і вночі вертольоти, високо або дуже низько. Від вибухів, що розривалися неподалік, небо ставало червоним. Танки їздили по селу туди-сюди, дорогу повністю зруйнували. Моторошно було від однієї думки, що російські військові могли в будь-який момент зайти до нас і забрати тата «на підвал» або вимагати, щоб він ішов служити на них, бо він був військовим інвалідом.

Вони ходили до всіх, хто були військовими або колишніми військовими.

1 вересня 2022 року моя родина вирішила виїжджати із села, бо з’явилися  вільні місця в автобусах. Багато речей не можна було брати із собою, взяли найголовніше: ліки, гроші, їжу і трохи одягу. Виїхало спочатку 4 людини: мама, сестра, брат і я. Тато зі старшим братом залишилися, бо треба було знайти машину, яку без проблем пропустили би, бо брата могли взяти «на підвал».

Ми виїхали спочатку до родичів, які трохи допомогли нам, дали нам будинок для проживання, але в ньому не було підлоги, нічого не було. Нам приносили старі речі.

Ми вдячні усім за допомогу. Важко згадувати, що в нас усе було: і земля, і дім, і друзі, а найголовніше –  дідусь, який нещодавно помер там, в окупації. Він був єдиним, через кого хотілося повернутися додому. На жаль, це неможливо, поки що. Захід України став прихистком для нас. Тут усе по-іншому. Рідні допомагають один одному. Усі говорять українською мовою. А ми приїхали із Херсонської області, де більшість говорила російською мовою. Тому нам із братом було складно. Деякі люди не розуміли, що ми тільки приїхали, і пристосуватися за декілька місяців до нових реалій життя – це важко. Здавалося, на мене і мого брата дивились у школі зверхньо.

Два роки війни були важкими для цілої України. Мені теж було скрутно, але не так, як воїнам «на передку».

Ні тато, ні мама не могли знайти роботу. Ми жили на татову пенсію. Досі живемо в будинку татової сестри. Нам допомагали волонтери, люди з церкви. Ми допомагали, чим могли, таким, як ми.  Зараз пішов третій рік, як ми живемо на Заході України. Вже звикли до людей, нового місця проживання, знайшли знайомих. Молодший брат ходить у сьомий клас середньої школи на Івано-Франківщині, я навчаюся в Рівненському фаховому коледжі, старша сестра працює.

Сподіваюся, що Україна переможе, і ми зможемо повернутися додому, в рідне село. І надіюся, що там залишилося все цілим.