До війни ми жили добре, працювали. Виростили двох дочок. Все у нас добре було, і тут прийшли ці прокляті російські війська. Коли ми були в селі, вони приходили і до нас з обшуками. Що шукали - не знаю. Все переривали. 

Нас ставили під автомати, чоловіка на коліна ставили, питали, чи зброя є. Деяких сусідів забирали, шість днів тримали – допитували, катували. Чоловіка, слава Богу, не забирали. Йому 63 роки. 

Окупанти постійно погрожували. Казали, що повбивають нас. Ми в погребі сиділи. Вийшли - попали під обстріл. Мені плече зачепило, чоловіка  також поранило.

Приїхали і сидимо в лікарні. Наша родина – це дві доньки, вони не біля мене, одна донька в Черкасах, друга в Миколаєві. Вони з Миколаєва виїхали. Слава Богу, що всі живі, ми вже побачилися.

Ми дев’ять місяців були в окупації, і у нас не було світла, газу, води. Пенсії не було, закінчувалися продукти. Були люди в селі, які співпрацювали з ними і казали, щоб ми брали по пів кілограма макаронів, і хто не брав, тому погрожували забрати на підвал. Спочатку ми не поїхали, потім вже не випускали.

Я ще й як стикнулася з психологічними проблемами, але долаю все: ковтаю таблетки без кінця і краю. Донька забрала нас із чоловіком в лікарню, і тут ми стреси знімаємо, а то вже був передінфарктний стан.

Тільки ми трошки відійшли, як тут на Пасху біля церкви - знову вибух. Двох діток поховали вчора. І коли закінчиться ця війна проклята, я не знаю.