В окупованому селі не залишилося ні світла, ні води, були зруйновані будинки та вбиті люди – тому бути там родина Тетяни не захотіла, але батьки відмовилися виїжджати.

Бойові дії почалися у нас десь 3 березня. Почали бомбити, заїхали танками, було багато військової техніки. Тоді ми і зрозуміли, що потрібно виїжджати. Окупантів були тисячі, а жити з ними не хотілось, тому і виїхали.

А до цього моменту ми були вдома. Почули вибухи, впізнали, що попало в будинок, вбило жінку. Вона лежала на дорозі. У першу ніч війни ми пішли до кумів, тому що у них був підвал, там сиділа сім’я сусідів, ми та їхня сім’я.

Коли нам перебили водопровід, не було води, потім світла, зв’язку не було. Потім закінчилося все в магазинах. До того ж було дуже холодно, ми довго стояли в черзі за хлібом, за молоком. Воду ми набирали в усі ємкості,  які були вдома. Економили, ділилися з людьми водою. Телефони не заряджали, бо світла не було.

Вирішили їхати. Прийшлося прощатися з рідними і виїжджати.

Коли вони дзвонили і говорили, що приходили люди з автоматами, перевіряли хату, страшно було, щоб батьки залишилися живими. Батьки сказали - як буде, так і буде. Ми і просили, і плакали, і коли заселили наше село окупанти, ми їх просили. А вони сказали що ні, будуть чекати, що все буде добре, буде мир, і всі ми будемо в Україні. Зараз три дні немає з ними зв’язку…

Своєю машиною ми їхали. Приєдналися до колони і всі разом виїжджали. В машині в нас була ще сестра з сином і два собаки. Найважче за все було проїхати блокпости.

Найстрашнішім був останній блокпост, коли нас попередили, що треба їхати на великій швидкості, бо будуть стріляти міномети. І ззаду нас були чутні вибухи.

Приїхали до Запоріжжя, тут у нас друзі та моя донька вчиться.

Я кожного ранку прокидаюсь з думкою почути новину, що настав мир, що війна закінчилася. Це має дійти до тієї сторони, що вони неправильно роблять, що вони прийшли війною, і нехай розвертаються і їдуть додому. Після того, що вони творили, нам потрібно буде довго відновлюватися.