Ми ніколи не думали, що таке може бути. Я виїжджала в Рівне, але довго там не пробула, повернулася назад. Мій чоловік дуже хворів, а як війна почалася, то його стан погіршився, і я приїхала сюди. Страшно було, звісно. В підвалах ночували, як нас бомбили. Дахи літали, черепиця по двору літала… Всяке було, але все пережили. Відігнали орків від нас, слава Богу. 

У нас постачання було, якось викручувалися. І хліб пекли самі, борошно мали. У нас в приватному секторі якісь овочі були, закрутки. Магазини не працювали, але хліб привозили, роздавали. Тоді дуже багато було допомоги. Допомагали люди, держава.

Шокувало, коли нас бомбили. Не хочеться згадувати. Був страх. Страх за близьких. Ми ж не всі разом були. Один син в одному місці жив, другий – в іншому. 

Були і моменти допомоги, і підтримка була. Нам морально дуже було тяжко, а взагалі нас підтримували, привозили нам продукти. Всяке було. Я хворіла, та й зараз хворію, і можна було в лікарні медичну допомогу отримувати. Я не пам'ятаю, щоб дуже було скрутно. Нам дуже допомагали наші українці. 

Я виїжджала, але повернулася. Не змогла. Дуже додому тягнуло. Сказала: що буде, те й буде. Буду коло дітей. Діти не виїжджали.

Коли – не знаю. Хотілося б, щоб швидше війна закінчилась. Все одно перемога буде за нами. Потрібно нам старатися допомагати хлопцям, чим можемо. І хлопці нехай стараються, треба гнати ворога. 

Мрію, щоб не було війни, щоб тихо було, щоб усі живі були, щоб дітки повернулися, щоб мир був. У нас було добре життя, коли був мир. У нас усе було. Нічого зайвого не мали, але всього нам вистачало.