Через село постійно летіли російські снаряди, і люди вже навчились розрізняти їх за звуком

Коли нам сказали, що війна почалася, то навіть не вірилося. Думали, не може такого бути. Було дуже важко зрозуміти тих людей, які це зробили. Дізналися по телевізору, поки було світло. А потім світло пропало, дуже було важко. Не було в магазинах ні хліба, ні борошна. Газ був у балонах, ми їх заправляємо. Навчалися на сковорідці пекти хліб. Люди все робили по-новому. Загалом люди до всього звикають. Ми, українці, можемо все. 

Коли зайшли росіяни в Снігурівку, то наше село вони оминали. Воно розташоване наче в тупику, і якби вони сюди зайшли, то у випадку наступу ЗСУ могли б не вийти з нашого села. Окупанти сюди заїжджали, бо в нас магазин працював. Людина, якій ми дуже вдячні, ризикувала своїм життям, їздила у Херсон закупляти товар. Де могла, там і закупляла, привозила людям. Були великі черги, але ось так ми виживали. Слава Богу, вижили. 

У перші дні, коли зайшли сюди окупанти, це був такий удар! Коли літали над головою вертольоти їхні, то здавалося, можна простягнути руку – і їх дістанеш. І це ж були люди, які на нас напали, які можуть у будь-який час із того вертольота вистрілити. Дуже було страшно. Було спочатку дуже важко. Шум від їхньої техніки, яка постійно йшла… Цей гул годинами тривав. Вони ж їхали і їхали. І це дуже було страшно.  

Люди боялися і ховалися в погребах. У кожного в селі є погріб. Багато діток зляканих було, вони і похворіли від сирості. Ми боялися, бо не знали, що в головах у росіян. 

З одного боку від нашого села стояли наші, а з іншого – росіяни. І росіяни завжди стріляли в бік наших, а через наше село ці снаряди летіли, ми їх бачили. Чули, як вони гуділи, і вже знали, який снаряд летить. Наприклад, «Точка-У» гуде сильно. Люди вдягнені спати лягали, боялися. 

Звісно, була велика радість, коли росіян відігнали від нас. Наших видно було одразу, у них же інша форма. Тоді люди до них збігалися, дякували. Хто міг, той виніс щось поїсти, погодувати хлопців. Всі люди на вулиці повиходили і прогулювалися. Це така була радість - вийти і побачити тих, кого давно не бачив! У нас ще пару днів наші військові ночували. Вони зайшли, переночували та одразу вийшли. І прапор повісили український, бо росіяни наш прапор спалили. 

Коли згадуєш, то це наче в кіно було. Коли окупанти підірвали ГЕС, наше село затопило з усіх сторін. У нас такий собі острів вийшов. Кругом нас вода була. Дуже багато людей постраждало. І будинки теж. У нас вода дуже піднялася. На той час були вже наші солдати, і вони нам дуже допомогли. У них був такий наче пором, ним вони перевозили людей і машини на той бік, де вже було безпечно. І коли гуманітарка приїжджала, то її вантажили на цей понтон і перевозили до нас у село. 

Об'єднані всі були. Люди зібралися всі разом, жили мирно, одне одному допомагали. Ми дуже вдячні і нашим солдатам, і українським волонтерам, які нас не залишали. 

Нам і воду підвозили, перебоїв у нас не було, завжди була вода. Її упаковками привозили. Допомога була дуже хороша, волонтери допомагали і гуманітаркою, і будматеріалами. Люди згуртувалися: розвантажували, розвозили, сходилися, розбирали. Все дуже дружно. І я така вдячна всім нашим волонтерам, всім нашим солдатам, які нам допомогли вижити в цей важкий час! 

Коли тут окупанти були, вони з дитячого садочка матраци, ковдри тягали, щоб їм в окопах було тепло. А потім, коли вони вийшли, люди назад усе зносили. Тому що ми звикли, що має бути порядок. Якщо воно з дитячого садка, значить, там і повинно бути. Бо росіяни як виходили, то все покидали.

Зараз у нас усе добре, все налагодилося. Живемо потихеньку. Найбільше я хочу вільно пересуватися по нашій Україні, не боятись, що в будь-який момент може впасти снаряд. Одного я хочу – свободи. Вільно дихати, пересуватися по своїй Україні, ні за що не переживати, у будь-який час поїхати до своїх дітей, обійняти їх і не боятися нічого. Щоб діти не боялись вийти на вулицю у будь-який час. Як у нас усі казали, коли окупанти вийшли з села: «Тепер і дихається легше».