Шитюк Ангеліна

Новожуківський ліцей Зорянської сільської ради

«Війна. Моя історія»

Я – українка! Я живу в Україні і неймовірно цим пишаюся. Раніше я не замислювалася про майбутнє своєї Батьківщини, жила своїми турботами, притаманними для дитячого світу.

Події, які трапилися 24 лютого 2022 року, змусили мене подорослішати раніше. До мене прийшло усвідомлення істинної цінності держави, волі, своєї рідної землі, я відчула небувалий досі страх, від слова «війна» тіло пробрало мурахами з голови до ніг… Уява малювала страшні картини, які нам показували на уроці історії про події Першої та Другої світової війни.

Я відчула невідомий донині страх, страх за свою країну, свій дім, своє життя та рідних.

Відчуття постійної поглинаючої паніки не покидало, лік часу втратився через непереривний перегляд новин. Потім був Гостомель, Ірпінь, Буча… Лють та ненависть змінили страх.

Зараз поряд із ними в мене народилася ВІРА. Я щиро впевнена, що зовсім скоро настане день нашої ПЕРЕМОГИ. Як раніше вже ніколи не буде, але буде краще, бо занадто велика ціна заплачена на наше вільне життя. Я щиро вірю, що настане день і наша знедолена Україна знову розквітне. Наші захисники повернуться здорові та живі додому, знову возз’єднаються зі своїми сім’ями. Ми забудемо про укриття, гул сирен, панічний страх ночі, страшні новини з фронту.

День нашої перемоги буде щасливим та сумним водночас. Ми будемо радіти, що звільнили нашу землю від московської нечисті, і будемо плакати за полеглими земляками, вшановуючи їх хвилиною мовчання та молитвами.

А після цього буде новий день, нові цілі, нові завдання. Настане час відбудови нашої України, тривалий та відповідальний. У нас будуть гарні європейські будинки, красиві квітучі вулиці, стабільна розвинена економіка.

Українці ніколи не забудуть жахів війни, ми передамо згадку про ці події нашим нащадкам, а разом з ними всю лють і ненависть до небратського народу. Нас обов’язково чекає мирне світле майбутнє, гідне життя у нашій Батьківщині. Хіба може бути інакше? Після всього пережитого ми заслуговуємо на це, бо віддали занадто багато, аби вижити і жити на своїй землі.