«Нас немає в живих, ми всі вимерлі вже»

Війна почалася, коли почали бомбити. Ми сиділи в підвалі. Нам вибило вікна, знесло дах двоповерхового будинку, у нас 16-квартирний будинок. Над нами все гуло, летіли снаряди. Неприємно це згадувати, звичайно. З горем пополам зараз всі вікна закриті. Пенсії, самі розумієте, які. Нам допомогли – дали скла, але рами теж треба було вставляти.

Коли були пошкодження даху, я поїхала до дітей в Сєвєродонецьк. Була там два роки. Їздила, поки чоловік не зліг. З чоловіком сиділа в цій розбитій квартирі, поки він не помер. Господи помилуй...

Тут немає нічого живого. Як мурашник, можна розкурочити і розкидати всіх мурах, так і нас всіх знищили, мали ні і за що. Нас немає в живих, ми всі вимерлі вже. Люди похилого віку тим більше нікому не потрібні. Кожен день чуємо гуркіт. Для мене це страх.

У нашому будинку є три баби, ми спілкуємося. З ними сиділи в підвалах, тремтіли, бо молоді тут немає, все поїхали.

Ставлення до життя змінилося. Повторюся, мене просто знищили, всередині немає нічого живого. Я стала нервова, плачу буквально з кожного приводу, здоров’я немає, тепер ще й коронавірус. Я перехворіла два місяці. Тепер ридаю після кожного подиху. Щось десь, а я вже плачу, ніяк не можу відійти від цього.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/