Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 59
Інна Володимирівна Черенкова
вік: 56
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Нетайлове
Нетайлове
«Нас що, вбивають?»

Героїня вела щоденник початку війни. Із села Нетайлове сім'я втекла спочатку до родичів у Первомайське. Потім чужі люди дали ключі від своєї квартири в Донецьку, куди переїхала сім'я. З дітьми й онуками пережили атаку на Донецьк, спали в підвалах. У рідне Нетайлове кілька разів намагалися повернутися, але будинок напівзруйнований і людей там не залишилося.

Чуються вибухи сильніше, почала будити сина, щоб вийшов у підвал. Страшно, ніхто не може повірити, що на нас можуть кинути снаряди.

25 травня 2014 року. О 6 ранку дзвінок подруги: плаче й розповідає, що почалася війна.

Нас що, вбивають?

О 4 ранку в селищі Карлівка почався бій. Люди ховалися в підвали, закривалися в будинках. Убиті лежали прямо на дорозі.

Горить кафе «Дружба», горить заправка.

Нас що, вбивають?

28 травня 2014 року. Обстріли в Карлівці тривають. Страшно за дітей, за онуків. За годину зібрала їх і відправила на море. Що буде далі – поки не знаю.

Холодно, сиро, точно не до моря, але кудись треба їхати.

4 липня 2014 року. Чуються вибухи сильніше, почала будити сина, щоб вийшов у підвал. Страшно, ніхто не може повірити, що на нас можуть кинути снаряди.

«Хвору маму тягали з підвалу в підвал»

Син пішов чистити зуби, а я з чоловіком у піжамі з документами стою в передпокої. Третій снаряд упав зовсім поруч: усі троє за секунду були в підвалі.

Там уже були сусіди, і люди поприходили. Руки, ноги тремтять страшно. Я зателефонувала Максиму, з п'ятого разу дотелефонувалася (зв'язку немає), щоб відвів бабусю в підвал. Бідна моя мама… З такими хворобами тягали її в підвал, з підвалу. Син у підвалі з рушником на шиї. Було смішно, але потім.

Осколки полетіли по всьому Нетайловому, нас бомблять. Нас що, вбивають?

Нас що, вбивають?

З 25 травня до сьогодні люди ночують у підвалах, люди не витримують і виїжджають, залишаються ті, кому нікуди виїхати.

Бій не припиняється. Приймаємо рішення виїжджати, забирати маму. Що робити з тваринами – кішками, собаками, курми, кроликами? Собак відв'язали й поїхали.

Поїхали до рідні

4 червня, вечір. Виїхали в село Первомайське до родичів, тут уся рідня зібралася. Зі мною тільки сумка з документами, навіть переодягнутися нема в що, усе залишилося вдома. У мами сильно спухли ноги, сидить у кріслі, покласти нікуди, немає ліжка.

Починають бомбити, осколки долітають до Первомайського, побито стадо корів, є поранені люди.

Леся телефонує вже години дві. З Авдіївки їй чути, як нас бомблять, кличе до себе. Приймаємо рішення приїхати в Авдіївку. Моя мама не витримує тут. Уже піднявся цукор, тиск.

Ніч, усі сплять, нарешті, ми помилися і поїли вперше. Моя мама спить на дивані. Ми поруч з нею на підлозі. З нами якась хвора кішка.

«Наплакалася, сліз немає більше»

Нас що, вбивають?

Ми бомжі у 50 років. Наплакалася, сліз немає більше. За що нас так убивають?

5 червня 2014 року. Чоловік з Авдіївки поїхав на роботу до Донецька. О 8.00 ранку приймаю рішення їхати додому, у Нетайлове, на машині вивозити людей.

6 червня 2014 року. Бої тривають.

«Їжу готують на вогнищах»

7 червня 2014 року. Увечері вивозила людей до найближчих сіл. Сьогодні повезу людям, які залишилися, воду, хліб. Люди сидять у бомбосховищі, у школі. У Нетайловому немає світла, води, магазини порожні. Немає хліба, люди голодні, їжу готують на вогнищах у моменти тиші.

Людей майже немає, село стало примарою, собак більше, ніж людей, вони бігають по всьому Нетайловому. Кролики, яких ми розводили, загинули.

«Чужі люди дали ключі від своєї квартири»

8 червня 2014 року. Бої наближаються до Авдіївки. Приймаємо рішення їхати в Донецьк. Чужі люди дали ключі від своєї квартири в Донецьку.

9 червня 2014 року. Чоловік і син пішли на роботу. Приймаю рішення їхати у своє Нетайлове. На блокпостах не пропускають. Чоловік не знає, що я їжджу в Нетайлове, якщо дізнається, забере ключі від квартири. Потрібно їхати, везти хліб, воду, годувати тварин, що залишилися.

«Розбудила весь вагон криками уві сні»

10 червня 2014 року. Їду з донькою Яною до Києва, вступати до Академії МВС України.

11 червня 2014 року. Сьогодні кричала на весь вагон, злякала людей. Снилося, що бомблять, і ми всі ховаємося.

З 12 червня до 15 червня 2014 року. У Яни вступні іспити, важко складати, коли в тебе під домом іде війна, і ми можемо завтра або зараз залишитися без нічого.

12 червня 2014 року. Я з дочкою пішла до Києво-Печерської лаври, замовили молебень за порятунок усіх жителів мого села та їхніх будинків. Купила багато іконок усіх святих. Повезу в Нетайлове роздавати людям.

«Київ навіть не підозрює, що таке війна»

16 червня 2014 року. Яна вступила, іспити склала. Я їду додому, Яна залишається на начитування лекцій. Я їду вечірнім потягом до Донецька. Київ навіть не підозрює, що таке війна. Люди всі ходять, усміхаються, веселяться, літаки літають, яких я страшно боюсь. Донецьк – моє найулюбленіше та найкрасивіше місто.

18 червня 2014 року. З потяга сіла в громадську маршрутку, хотіла доїхати додому до Нетайлового, але маршрутку розвернули назад. Роздала іконки всім у маршрутці, водієві повісила на лобове скло. Попросила всіх читати молитву «Отче наш» вголос. І спробували їхати ще. З Божою поміччю нас пропустили.

«Чоловіка ледь не розстріляли на блокпосту»

19 червня 2014 року. Жах, у Нетайловому людей немає, собаки бігають. Село пусте.

Решта мешканців мене попереджають, що зараз буде бій, пропонують залишитися в них у підвалі. Виїхати вже нічим, уже нічого не ходить.

Хочу додому, йду додому. І розумію, як я одна буду сидіти в підвалі без світла, без людей. Починають стріляти. І тут бачу машину мого чоловіка, він приїхав по мене. Пізніше розповів, що його хотіли розстріляти на блокпосту: «Давай ми тебе тут розстріляємо, там однаково снайпер зніме».

«Спалені будинки де горять, де тліють»

20 червня 2014 року. О першій годині ночі зателефонували та сказали, що танк розстріляв будинки, що вулиці немає, немає мого будинку. Спати більше не можу, не до сну. Головне, що всі живі й здорові.

21 червня 2014 року. Зустріла дочку Яну з Києва. Будемо пробувати проїхати на машині в Нетайлове, подивитися, що залишилося.

22 червня 2014 року. Пекло – у селі Ізмайлівка до половини згорілі будинки, де ще горять, де тліють. Танк розбитий, башта відірвана, поруч трупи.

Біля в'їзду в Нетайлове машина легкова розірвана, напевно, влучив снаряд, людей ніде немає. Намагалася проїхати на свою вулицю – не змогла, всюди на дорозі цегла, обірвані дроти. Яна просила, щоб я не плакала.

Намагалися знімати на телефон. На блокпосту змусили все стерти. У будинку моєму вирвані всі двері, вікна, дах розбитий, собаку мою улюблену вбили осколком, друга врятувалася в будинку. Впали три танкові снаряди. Тварюки, нелюди, хто почав цю війну?

«Починають бомбити Донецьк»

25-26 червня 2014 року. Починають бомбити Донецьк, снаряди падають.

26 червня 2014 року. Приймаємо рішення повертатися в Нетайлове, поки є можливість хоч якось проїхати.

27 червня 2014 року. Осколки летять по Донецьку, важко виїхати. Їхала за кермом, не дотримуючись ні знаків, ні правил, почуття страху бігло попереду мене.

28 червня 2014 року. Ми вдома. Немає світла, води, думаю, чим ремонтувати будинок, що поїсти, як жити далі.

1 серпня 2014 року. Дочка Юля повертається з онуками, набридло поневірятися. Нарешті, ми всі разом.

«Новий рік, а радості немає»

31 грудня 2014 року. Новий рік. Світла немає, накрили стіл, запалили свічки. Радості немає.

6 січня 2015 року. Бомблять уже цілий тиждень, беруть аеропорт.

1 червня 2016 року, 10.00. Увечері почався обстріл, усе тремтіло, онуки дивилися мультики поруч з великим вікном. Я вийшла на вулицю подивитися, що відбувається. Снаряди спочатку падали далеко й раптово почали падати за 50 метрів від мого будинку.

Нас що, вбивають?

Я побігла додому рятувати онуків. Замотували хворих онуків у ковдри. Почала непритомніти в передпокої. Чоловік кричить: «Я всіх не донесу!». Виніс онуків, а я потихеньку вийшла сама.

У підвалі сусідка накрапала мені корвалолу – і мені полегшало. Після обстрілу піднялися знову в будинок.

«Тепер ми «сіра зона» і нікому не потрібні»

Так ми живемо і зараз, тільки обстріли рідше; то далеко чути, то ближче бувають. Тільки тепер ми «сіра зона» і нікому не потрібні, роботи немає, транспорт не ходить.

У лютому 2015 року волонтери від гуманітарної організації Ріната Ахметова привезли нам першу гуманітарну допомогу. Дякую цим людям і, звичайно, Рінату Ахметову. Щиро, щиро дякую! Тоді ви нас врятували.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій