Нас бомбили, бо ми були майже на першій лінії. Я особисто бачила, як летіли ракети. В мене дуже боліла душа. Допомагала нашим хлопцям, які окопувались. Ми прали їм і готували, все робили. Хлопці казали, щоб ми виїжджали, бо росіяни зовсім поруч, в Олександрівці. А ми казали, що виїдемо в останню хвилину. Нас бомбили дуже, ми постраждали.
Нам волонтери допомагали. Червоний хрест привозив продукти.
Коли мого сина поранило під час обстрілу, військові його вивезли в лікарню. Його лікували зовсім безкоштовно імпортними ліками - я ще такого не бачила. Лікарі дуже гарно відносились, операцію зробили, і все було безкоштовно.
Нас дуже бомбили. Спочатку це шокувало, а потім почали звикати. Було, й у підвали бігали, але допомагали. Хлопців коли накривало, ми допомагали з одягом, тому що в них у бліндажах все накривало, і одяг теж. Ми чим могли, тим і допомагали. Війна - це жах.
Син працює в поліції в Херсоні, а всі інші мої близькі - на фронті.
Мрію, щоб наша Україна була в Євросоюзі. Я до цього не доживу, але хочу, щоб мої діти і внуки дожили і жили в європейській країні, щоб ми роквітали, і все було в наших дітей найкраще.
