Я прокинулась від вибухів і не могла зрозуміти, що це. Зв'язку та інтернету не було. Подзвонила своїм колегам і запитала, що відбувається. Мій колега – заступник, який мешкає на території лікарні, сказав, що почалась війна: бомблять Кульбакине, аеродром у нас в Миколаєві. Я прийшла на роботу і ми почали працювати в штатному режимі. Жодного дня ми не покидали країну, лікарня працювала, ми надавали допомогу як військовим, так і цивільним людям, які цього потребували. 

В ніч на 4 квітня на територію лікарні прилетіло два снаряди. Я прийшла на роботу зранку, а в будівлі - жодного вікна, вибиті двері, тюль лежить на вулиці, пошкоджена техніка. І лікарі оперують в операційній. Це дуже страшно. Доводилось робити операції і приймати пологи в підвальному приміщенні. 

Хірурги оперували, лікарня працювала без вікон, без дверей. Почали звозити поранених – і їм надавали допомогу. Забути це неможливо. 

Зараз ми відновлюємо все. Приємно було дивитись, як ставили вікна. До цього вони були затулені фанерою, а зараз вже є вікна, для хворих покращуються умови перебування, повертаємо лікарню до нормального життя. 

Психологічно допомагає віра, що війна закінчиться нашою перемогою. Медичні працівники – це другий, медичний, фронт. Наша лікарня багатофункціональна, на 300 ліжок. Мої люди тижнями додому не ходили, жили тут, тому що тут кілометрів десять до фронту, ми цілодобово надаємо медичну допомогу. Я дуже вдячна своїм колегам, медичним працівникам, які в ці страшні дні не покинули лікарню і залишились зі мною на медичному фронті. У нас патріотичний героїчний народ, ми обов’язково переможемо.