Рідня Олексія Андрійовича розділилася на два табори. Він, його дружина і син – патріоти України, а його брат і донька обрали росію

Мені 69 років. Працював, будував життя зі своєю сім'єю.  Я дуже переймався за Україну, коли почалася війна у 2014 році. Не виїжджав і тоді, і зараз. Усе буде добре, все буде Україна.

Живемо і думаємо, як воно буде. Моя дружина працює лікарем. Багато родичів живуть у Москві - ми з ними не спілкуємось. Але й у нас мало патріотів. Я не розумію їх. Моя донька вийшла заміж за росіянина і поїхала в росію. Син у Києві. Так і живемо. Я підтримую нашу країну, українські позиції. Коли війна була в 2014 році, пам’ятаю, як нас  обстрілювали: ми гасили пожежу у сусідів.

Наша вулиця була дуже обстріляна. У нас тут поряд снаряд досі стирчить. Військові кажуть, що він вже не має загрози, пізніше відкопають.

Коли стріляли, ми в погребі ховались. Щоправда, погріб у нас маленький: два на два метри. А що робити? Треба було ховатись хоч кудись. Жінка боялася, два рази від’їздила в безпечніше місце. І здоров’я вже не те - весь час на нервах.

Виживаємо, як можемо. Головне, щоб наші перемогли і все було добре. Молю Бога, щоб усе було гаразд і щоб у нас була Україна, щоб розмовляли рідною мовою.

Ми гуманітарну допомогу отримуємо. У 2014 році було гірше, і газу не було. А зараз головне, щоб була наша перемога і щоб ми залишилися українцями. Хоч я і народися в росії, але вважаю себе українцем. А мій брат, військовий, - за росію, хоча народився в Краматорську.