Жуков Тимофій, 10 клас, Ліцей «Перспектива» Троїцької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Татарінова Ольга Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово лунає щодня в усіх куточках нашої України з моменту нападу сусідньої держави. Я навіть не міг уявити, що війна торкнеться мене і моєї сім’ї, але, на жаль, все саме так і сталося. Моє життя змінилося миттєво, навіть без повного усвідомлення цього. Усе своє життя я провів на Луганщині. Вранці 24 лютого 2022 року, прокинувшись від гучних звуків, наша сім'я вирішила, що я та моя сестра поїдемо з тіткою до Києва, а батьки змушені були виїхати на Закарпаття через мамину роботу.

Так і почалася моя «подорож» рідною країною.

Ми жили в родичів у Києві доволі тривалий час. Так, Київ теж був небезпечним, але ми трималися. Щодня чули свист ракет і гучні вибухи, страх за власне життя не давав спокійно існувати. Ми сподівалися на швидке закінчення бойових дій, але ситуація тільки погіршувалася. Крім того, перебування у родичів створювало дискомфорт їхній сім’ї, бо в одному будинку було дуже тісно. Батьки на той час перебували на Закарпатті й запропонували нам приїхати до них. Тож я і моя сестра зібрали всі речі й вирушили потягом до них.

На Закарпатті життя стало спокійнішим, але фінансові проблеми не забарилися. Ми жили в гуртожитку для переселенців, намагалися відволіктися від ситуації в країні, та туга за рідними та домом ставала все сильнішою.

Ми розуміли, що знаходимося в безпечному місці, але напруга і депресія накривали мене й мою сім’ю кожного дня. На Закарпатті було файно: вечорами ми гуляли сім’єю, дихали свіжим закарпатським повітрям, насолоджувалися природою, що дозволяло морально відпочити. Та через мамину роботу нам довелося знову переїхати. Цього разу ми переїхали до прекрасного міста Івано-Франківськ, де провели багато часу. Франківськ уже здавався рідним домом. Ми жили в гуртожитку, створили комфортні умови для життя. Познайомилися з іншими сім’ями, які також вимушені були виїхати з Луганщини. Усі свята ми проводили разом, виїжджали на природу, спілкувалися, слухали файну українську музику.

Ці люди показали нам, що треба цінувати момент і бути щасливими тут і зараз. Ми їм за це дуже вдячні.

Наступний переїзд був у велике місто Дніпро. Тут я почав навчатися очно в школі, знайшов багато нових друзів і нарешті почав жити так, як хотів. Проте життя в Дніпрі не можна назвати ідеальним, бо фінансові труднощі постійно тиснуть на нашу сім'ю. Ми живемо і намагаємося розвиватися попри всі обставини.

Я вважаю, що ми, українці, - найсильніші.

Кожен за цей час щось утратив або здобув. Вірю, що цей жах нарешті закінчиться і наше життя знову стане спокійним. Так, воно вже ніколи не буде таким, як раніше, але ми впораємося. Я вірю…