Мандик Олександра, учениця 11 класу Ліцею №3 Новокаховської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарабанова Яна Василівна

Війна. Моя історія

Війна. Страшне і таке зрозуміле кожному українцю слово. Сьогодні кожна родина має своя історію воєнного часу. Я також маю… 23 лютого 2022 року я ліниво виконувала домашнє завдання. Після довгого часу на карантині ми повинні були вперше піти в школу, уже смакували спілкування з однокласниками, раділи майбутнім зустрічам. Але цього не сталося.

Прокинувшись уночі, я побачила свою маму. Сльози котились по її щокам. "Алю, у нас війна," - це все, що я почула від неї в той момент, а інші слова стали незрозумілими, іноземними.

Після цієї звістки дні тягнулися одноманітно: ранок, новини, страх, сльози, дзвінок родичам, ніч, неспокійний сон. "Усе це скоро закінчиться,"- постійно повторювала собі. Весна вітала нас теплом, з’явилися проліски, розгорнули свої гарні пелюстки, поки люди, яких я бачила щоденно, в'янули від невідступного страху. Згадую, як я і моя родина, сидячи без світла при свічках, розповідали історії з щасливого і такого далекого минулого і сміялися.

Напевно, саме сміх рятував нас і не давав падати духом. І ось одного дня (після 7 місяців окупації) промінчик волі з'явився серед повної пітьми. Ми змогли виїхати з Херсонської області.

Що змінилося в моєму житті? По-перше, за цей час митарств я побувала в таких країнах, як Вірменія, Польща, Німеччина, а також США, де зараз і знаходжусь. По-друге, хоча й минуло багато часу, але страх перед звуками літаків  нікуди не зникає. По - третє, я раптом стала дорослою, я зрозуміла,  що життя непередбачуване і потрібно бути готовою до будь-якої ситуації. Ось така моя історія. Колись, ідучи вулицями рідного селища у вільній та нескореній Україні, сподіваюся, я буду згадувати її, як страшний сон.