Каменєва Єва, учениця 9 класу Комунального закладу "Лозівський міський ліцей № 5 "Лінгва"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гаража Катерина Вікторівна

Війна. Моя історія

Я, звичайно, чула, що існують війни, я знаю з історичних джерел про пережиті жахіття, іноді бачила подібні фільми, однак усе це ніби було поза моїм розумінням. Навіть уявити не могла, що війна так підступно й жорстоко зможе увірватись у наше, здавалось, безтурботне й нічим не затьмарене життя…

Підступно й несподівано увірвалась у мій дім, у мою кімнату війна. Жахливі два вибухи розбудили мене, мого братика, матусю й тата о 4:50 ранку 24 лютого 2022 року. Тоді й почалися щоденні хвилювання: як бути? що робити?

Ні, нікуди не поїдемо, залишимось вдома. Паніка, хаос… На полицях магазинів все швидко зметено. Ні хліба, ні молока, ні круп. Лише щоденна турбота місцевої влади поступово наситила містян усім необхідним. Тато відвіз нас у більш безпечне місце - до знайомих, в село, де в одному будинку мешкало одразу шість сімей. Це було щось..

А згодом оголошено евакуацію з нашого міста, бо насувалась загроза його захоплення… Місто стало безлюдним і тихим.

Ми виїхали до знайомих у Вінницьку область, містечко Бар і там прожили кілька тривожних місяців. Виїжджати за кордон - такого навіть і в думках не було. Бо не можна бути спокійним і щасливим у чужій стороні, на чужій землі, далеко від рідної оселі. І за три місяці ми повернулись додому.

Будь-що-будь, а треба бути вдома , бо ми любимо свою Лозову, місто, де народилась я і мій братик.

Попри все, у режимі онлайн, але сумлінно вчилась; багато читаю, перелистую  Шевченків “Кобзар”. Відчуваю, як проникли в саме серце, в мою душу поетові слова: “Свою Україну любіть, любіть її… Во время люте, останню тяжкую минуту за неї Господа моліть.” Господи, благаю, благослови народ мій миром і перемогою. 

Не віриться, що все це сьогодні відбувається справді зі мною, з моєю родиною, з моїм народом - таким гостинним, таким пісенним, таким працьовитим, таким волелюбним.

Чому? За що? Навіщо? Ріки крові загиблих синів - патріотів напувають родючий чорнозем моєї одвічно хліборобської країни, море сліз і океан нездоланної туги жінок, дітей, матерів переповнюють наше сьогодення. Чому? Хто і коли дасть відповідь на це питання? Прокидаюсь від звуків сирен, засинаю щовечора, дочекавшись “відбою”.

Звикаємо до всього, навіть до безжального, пронизливого голосу сирен. Тільки чомусь маленький братик ховається в матусиних обіймах, бо так йому надійніше.

Я вдячна Богу, вдячна безстрашним воїнам - патріотам, мудрим військовим керівникам, що ціною свого життя захистили моє місто від вторгнення загарбників. Однак щоразу, коли лунає сирена, я думаю про те, що десь, зовсім поруч, гинуть люди, а підступні ракети руйнують усе дотла. Боже, коли вже  це скінчиться?

Моє невелике місто теж зазнало безлічі нещасних влучань у важливу інфраструктуру, у приватні будинки, у дитячі садки, школи. Безжально зруйновано наш величний осередок культури, духовності - Міський Палац культури, в якому було десятки гуртків, танцювальних колективів, студій, де завжди вирувало життя…

Сьогодні він німо застерігає нас від звикання й байдужості. Немає найновішої в місті школи № 8. ЇЇ теж зруйнувала клята ворожа ракета…. Війна щоденно нагадує мені про сотні загиблих лозівчан ( а їм так хотілося жити). І ніякі хвилини мовчання, ніякі вшанування, на жаль, не зможуть повернути їм найціннішого, що має кожен з нас, - людського життя.

Кожна втрата нестерпним болем озивається в моєму серці. Кожна звістка молитвою за збереження України й повернення миру на нашу землю лине з уст моєї бабусі.

Сьогодні усі, як можуть, наближають Перемогу: хтось донатить гроші, хтось передає смаколики,хтось волонтерить,хтось читає молитви за спасіння українського народу. А славні захисники й захисниці під шквальними  обстрілами  ненависних загарбників відвойовують кожен шматочок захопленої землі.

Я вірю, що досить швидко настане мить, коли засяє над Україною ясне сонце Перемоги, бо це страшне випробування пробудило національну гордість українців, яка ніколи у світі не поставить на коліна мій волелюбний народ. 

Настане світлий переможний день, і тільки тоді ми всі станемо на коліна, щоб віддати шану загиблим визволителям - захисникам і захисницям, котрі відвоювали мир і незалежність нашої держави. Так скінчиться війна у моєму житті. Загоїмо рани,засадимо землю квітками і садами, зведемо міста й села. І ніколи більше не допустимо, щоб щось подібне навіть примарилось уві сні. Все буде Україна !  Слава Україні ! Навіки Слава !