Ми живемо у місті Херсоні. Пережили окупацію. Перші дні були особливо важкі: майже постійно ховалися у підвалі, лякали вибухи, гул танків і сирени. Дітям було страшно, вони не розуміли, що відбувається, тож я намагалася пояснити просто: «Це війна, але ми разом, і все буде добре».

Напевно, найстрашніший день – це 1 березня 2022 року, коли ворог заходив у наше місто. Недалеко від нашого дому проїжджали колони танків, лунали постріли та вибухи. Серце зупинялося від страху. Продуктів не було, ліки розібрали, черги за хлібом займали години. Постійні обстріли, тривоги, відсутність безпеки – це стало нашою новою реальністю.

Ми намагалися справлятися самостійно, підтримувати один одного. Діти відчули страх і розгубленість, але з часом навчились трохи заспокоюватися, тримати себе у руках. Психологічні проблеми торкнулися не лише дітей, а й дорослих – кожен день приносив стрес і втому.

Ця війна розділила нас із близькими та забрала почуття безпеки, але навчила цінувати маленькі радості, життя один одного і надію на мир.