Яловський Ярослав, 10 клас, ліцей "Престиж" м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Лозбина Альона Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Дивний, приторний спокій охопив мене, коли ми стояли під будинком моєї бабусі, коли вона плакала, а мама намагалась усіма силами стримати свій розпач і затягти її в автомобіль. На мить мені здалось, що я вже ніколи і нічого не відчуватиму, окрім цього беземоційного спокою. Та все обірвалось, коли вийшов мій дідусь, щоб передати нам аптечку і … попрощатись. 

Сльози та жах затулили мої очі, я не хотів його (дідуся) бачити, бо поряд зі стурбованим виразом його обличчя в мене вистрілила думка, що я ніколи в житті його не побачу; 

що ось тут, на проспекті Космонавтів, 24 лютого моя родина вперше розколюється.

Через кілька тижнів я вже опинився у Варшаві, у однієї небайдужої викладачки політехніки, що одразу ж запросила мене з мамою на польську паску до своєї родини. Тільки тоді я вперше усвідомив, наскільки жорстока може бути війна, наскільки нищівною вона є для всіх українців. Я відчув біполярність в усьому. Я тут — вони там.

У 13 років, перевернулось моє світосприйняття, адже раніше я відчував огиду до рутини, а тоді я прийняв велике бажання та спокусу бодай її симулювати.

“Я просто дитина, я маю право на безтурботність” постійно я собі повторював, йдучи з окремої квартири до польської школи в зручному одязі, смачним обідом і почуттям безпеки. 

“Якщо ти будеш плакати, це нічим не допоможе” намагався вкотре заспокоїти маму після короткого дзвінка тата, де на фоні можна було чути стогін поранених військових в хірургічному відділені та звуки вибухів на вулиці. 

Росіяни підходили до Києва. Моя мама також картала себе за те, що не там.

Вже в червні я повернувся додому. Змінився я, змінився світ навколо мене, але не змінились принципи цього світу. Я почав помічати справжній розділ суспільства, тоді він був не таким вираженим, як зараз, але війна вже тоді внесла протиріччя майже в кожну українську сім’ю.

Я почав активно слідкувати за ситуацією на фронті та в тилу. Восени здавалось, що от-от все закінчиться, що росія капітулює, що от-от я вступлю в нове життя з новим досвідом та знаннями, але ні, щоразу вісті ставали дедалі гірше, сповненіші несправедливістю та невдачами, які одразу запускали якийсь барабан відчаю в животі. Дедалі частіше журналісти повідомляли про крадіжки, брехню, подвійні стандарти та банальну некомпетентність. Дедалі частіше військові звітували про снярядний голод, нестачу людей, нестачу техніки, байдужість командирів та застарілість системи.

Розділ ставав все чіткішим та ширшим, він переростав в спектр, так званої, національної свідомості, коли явно стало видно людей, які жертвують своїм життям чи цінностями та тих, кому до жорстокості начхати.

Інколи мене це обурювало, інколи швидко заганяло в смуток, інколи я знову відчував той, вже відомий мені приторний спокій, коли і мені ставало байдуже до всього на землі, — своєрідна апатія.

Взимку, коли удари по енергетиці ставали все частішими та болючішими, мене знову відправили в Польщу, де я жив майже в повній ізоляції від мого булого побуту. Це допомогло переоцінити багато речей, Навесні я знову повернувся, знову, іншою людиною. Коли я згадую себе в той час, у мене в уяві постають тільки похмурі хмари, що затягли все небо, вони монолітні та непорушні, вони відкидають сірий слід на все, що під ними.

Тоді я вперше закохався і знову повертався в порочне коло картання за те, що смію проводити свій час не прив’язано до війни. Я підсвідомо відчував відразу до себе, причисляючи себе до тієї частини спектру байдужих. Я водночас і заспокоювався, і нахабнів, виправдовуючи себе думками про те, що я ж розмовляю виключно українською, що я поширюю українську культуру, що цього має бути достатньо. Ні, насправді, ні!

Вже потім, через пів року я знайшов відраду для себе і користь для інших - у волонтерстві.

Ми з командою організували поетичний клуб для таких же підлітків, ті, що шукали місце для себе та для своєї творчості в цьому жорстокому світі. 

Нарешті, я почав по-справжньому заспокоюватись, і отримувати задоволення від життя, коли закрив гештальт соціального обов’язку, тепер на мене чекає державний.