Коркодінов Віталій, Скоморошківський ліцей, Вінницька обл., Вінницький р-н, с. Скоморошки

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гримак Надія Михайлівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Ось уже більше 1000 днів триває війна в Україні, і за цей час наше життя кардинально змінилося. Війна торкнулася кожного з нас, навіть якщо ми живемо не в зоні активних бойових дій.

Я — школяр, і хоч наше село не сильно постраждало від війни, її відлуння ми відчували щодня.

Моя родина живе в селі, і, на щастя, ми не зазнали таких руйнувань, як мешканці багатьох міст чи селищ на сході та півдні України. У нас не було прямих обстрілів, але майже щодня над нашими домами літали військові літаки, гвинтокрили та дрони-камікадзе.

Кожен звук двигунів у небі змушував нас зупинятися і думати про те, що відбувається десь поруч. Страх був присутній завжди, адже ніхто не міг гарантувати, що вибухи чи руйнування не прийдуть і до нас.

Ми залишилися в своєму селі, не виїжджали, але постійна тривога через те, що може статися, дуже вплинула на наш спосіб життя. Хоч ми не ховалися в укриттях, як це робили в містах, ми постійно відчували напругу та невизначеність.

Життя змінилося: новини про обстріли інших регіонів і загрози з неба тримали нас у постійній тривозі.

Окрім того, наші односельці також відчули на собі тягар війни. Двоє хлопців із нашого села пішли воювати на фронт і, на жаль, загинули, захищаючи Україну. Це було величезною втратою для всієї громади. Їхній героїзм назавжди залишиться у наших серцях, і кожен із нас пам'ятає їх як справжніх захисників.

З початком війни наше навчання також стало зовсім іншим. У нашому селі школа перейшла на дистанційне навчання. Уроки проходили вдома, часто зі складнощами через інтернет або електрику.

Коли над селом пролітали гвинтокрили або дрони, ми зупиняли навчання, адже було важко зосередитися, коли за вікном чуєш звуки війни. Однак ми всі розуміли, що знання — це наш ключ до майбутнього. Вчителі намагалися зробити все, щоб ми не відставали в навчанні, навіть у таких складних умовах.

Іноді було важко продовжувати навчання через постійні тривоги та новини, але всі розуміли, що освіта — це наша зброя в боротьбі за краще майбутнє. Навіть коли зникало світло, ми намагалися підтримувати зв'язок із вчителями та виконувати завдання.

Ці 1000 днів війни принесли Україні не лише боротьбу, а й величезні втрати. Хоч наше село не потерпіло від руйнувань, ми знаємо людей із сусідніх сіл, які втратили рідних або залишилися без домівок.

Загибель двох наших односельців на фронті стала великою трагедією для всієї громади. Ми завжди будемо пам'ятати їхній подвиг і те, що вони віддали свої життя заради нашої свободи.

Кожен раз, коли бачу український прапор, згадую про цих героїв. Вони ризикували своїм життям, щоб ми могли жити і вчитися. Це дає нам сили не здаватися і вірити, що все буде добре.

Хоч ці 1000 днів були дуже важкими, я вірю, що Україна стане ще сильнішою після війни. Незважаючи на те, що наші домівки під постійною загрозою, ми навчилися жити з цим і не втрачати надію.

Кожен з нас, навіть ті, хто ще в школі, може зробити свій внесок у майбутнє країни.

Я впевнений, що після закінчення війни ми побудуємо сильну і процвітаючу Україну. Наші знання та досвід, отримані під час цих важких випробувань, допоможуть нам відновити те, що було зруйновано, і створити нові можливості для всіх українців.

Ці 1000 днів стали важким уроком для кожного, але вони також показали, наскільки сильним є український народ і як ми можемо об'єднатися заради спільної перемоги.