У Тетяни Василівни хворі ноги, тому вона і не думала виїжджати з Охтирки. Ліки і все необхідне для життя привозили волонтери 

Я нікуди не виїжджала з Охтирки під час війни. Я пенсіонерка, інвалід, живу сама. В перші дні ми потрапили під обстріли. У мене проблеми з ногами, та я лазила в погріб із перших днів. Уже все це трошки забули, поки що тихо.

Пам'ятаю, як в перший день почула, як стали бомбити, стріляти. Подзвонила мені дитина й каже: «Мамо, ти чула?» Отак і застала війна – у ліжку. 

З водою все було добре, бо я живу в приватному секторі. І з теплом було нормально – не так, як у багатоповерхівках. А з ліками були проблеми: просила і сусідів, і волонтерів. Волонтери все привозили, бо ніде було й хліба купити. Дякувати їм, доставляли різне на початку, поки не налагодилося все. Магазини всі зачинені були. Було дуже важко.

Шокує оця вся біда, оце все, що робиться з першого дня й до сьогодні. Я думаю, це шокує всіх нормальних людей.

Я пенсіонерка, вдома сиджу. Мені найважче морально, а з рештою допоможуть куми чи ще хтось.

Зараз із ногами в мене погіршало. Змінилося життя, ще й як змінилося. Це для мене дуже страшно, бо в мене живе дитина в росії. Хто ж думав, що таке буде? Тепер, скільки житиму - можу не побачити внучат. Усе перевернулося з ніг на голову, все життя. Немає спокійного нічого.

Куди виїжджати в 61 рік? Для чого? Я цього навіть не припускаю! 

Мені хочеться, щоб сьогодні, у цю хвилину, усе закінчилось і забути війну, як страшний сон. Так хіба забудеш? 

Уся надія на Бога. За своїх дітей, за онуків переживаю. Ото - майбутнє, а нам уже що? У нас уже майбутнє забрали. Немає спокійної старості.