Людмилі Миколаївні важко згадувати ті жахи, які вони бачили у Маріуполі. Вона дуже вдячна людям, які допомогли їй виїхати і влаштуватись разом із мамою, якій вже 95 років

Я народилася й жила в Маріуполі. Мені 75 років. Дім згорів, квартира згоріла. Повертатися нікуди. Зараз добрі люди дали прихисток, усього вистачає. Проживаю за Києвом. Дякую всім, хто допомагає. За таке ставлення до переселенців дякую. 

Виїжджала я з мамою, їй 95 років. Було дуже тяжко, чотири транспорти поміняли, та й у мами ж вік, самі розумієте. Але виїхали. Проживаємо зараз під Києвом, маємо велику надію, що Маріуполь відродиться. Можливо, я цього не побачу, але мої діти й онуки житимуть у Маріуполі.

Усе це дуже важко згадувати.

Найжахливіше - постійні обстріли. У вікно страшно було виглядати, на вулиці лежали трупи, ніхто їх не забирав. Як померли люди, так і лежали. 

Допомоги жодної не було, нізвідки. Одному радію: що ми виїхали. Виїхали 17 березня, тож ми недовго там були. Їжі нам вистачало. Ми в поважному віці, тому запаси робимо наперед. 

Я так думаю, що війна скінчиться до літа. 

Мрію повернутися у свій рідний Маріуполь, а що далі – не знаю. Повертатися нікуди - там руїни. Якщо б хоч квартира була, а так – немає нічого, і в дітей моїх усе зруйновано. Дуже болісна тема, в мене серце болить.