Карита Анна, Державний навчальний заклад «Хмельницький центр професійно-технічної освіти сфери послуг"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлишина Оксана Богданівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зимовий вечір. Лютий та його прохолода . Наближення весни. Спокій. 24 лютого 2022 року о шостій ранку мамі телефонують та терміново викликають в управління. Я, нічого не підозрюючи, розпочинаю збиратися на навчання, як раптом чую увімкнений телевізор в батьківській кімнаті. Стривожені журналісти розповідають про вторгнення росіян на нашу землю. Не розуміючи усієї ситуації, заходжу у телеграм-канали та шукаю хоча б якусь інформацію, яка допоможе розібратися у всьому…

Писали різне - від того, що Київ візьмуть за три дні, до того, що це все закінчиться за два, а максимум - три тижні. Надія була, що це буде тривати недовго.

Перші дні повномасштабної війни. Народ стоїть у чергах до тероборони, у тому числі - і мій батько. Спочатку було страшно: перші повітряні тривоги, безліч дезінформації, диверсанти, зрадники, які готові задля грошей зрадити. Початок усвідомлення того, що відбувається навколо. Люди звикли до перебування у підвалах, до холоду, довгих хвилин сум’яття, але це виявилося ще не найстрашнішим.

Найбільш лякали новини. Буча, Ірпінь, Маріуполь, Бахмут, Харків, Херсон та десятки міст, які потрапили в окупацію. Серце боліло та душа страждала за кожну людину, котра перебувала у тому пеклі.

Усвідомлення... Змінити світогляд було не важко, але на початку не було розуміння масштабу проблем. Завдяки інтернет-ресурсам, які допомагали «відкрити» очі на усе, що відбувається навколо, я почала відмовлятися від російського контенту, українські молоді артисти започатковували свої проєкти та просували це завдяки соціальним мережам, а медіа агітувало донатити на армію, допомагати потребуючим та єднатися усьому народові.

Восьмий місяць повномасштабного вторгнення, жовтень... Перша масова ракетна атака на моє місто.

Шість годин у шкільному підвалі без світла та звʼязку, із звуків було чутно тільки вибухи. Ця подія стала остаточною крапкою у відмові від усього російського. Віра у те, що це скоро закінчиться ставала все меншою, а лють до усього московського більшою. Перший складний етап під час повномасштабного вторгнення - зима, знеструмлення, ракетні атаки. Але вимкнення світла - це дрібниці, порівняно із тим, що переживали солдати та волонтери на фронті, а також люди в окупації.

Я намагалась робити усе можливе, що було у моїх силах: в’язання сіток, гуманітарна допомога та маленькі, але такі значні донати для воїнів, адже кожна гривня була та є важливою...

Одні виборювали ціною свого життя просто можливість існування усього українського, а інші повертались до російського. Поки хтось віддавав своє життя за нашу країну, «диванні експерти» захлиналися месенджами типу «какая разніца». Сьогодні я чітко усвідомлюю, що різниця таки є! Війна досі триває, дехто вже втратив надію на щось хороше, проте  більшість залишаються незламними та продовжують допомагати наближати перемогу.

Радість приносить одне - це мій невеликий внесок у Перемогу та свята віра, що ми таки здолаємо ворога.

Мій шлях протягом цієї страшної війни не є складним. Проте, я усвідомила наскільки важливо боротися за все, що належить моїй Батьківщині. Нам потрібно єднатися заради того, щоб рідну землю не знищили. Ми повинні не шукати ворогів поміж нас, а навпаки - долати нашого головного противника та боротися до остаточної Перемоги. Я мрію, щоб кожен українець зрозумів, наскільки важливо підтримувати наших військових, розвивати культурний простір України та не забувати усіх тих, хто поклав своє життя заради того, щоб ми могли жити у вільній та мирній країні.

Адже ця війна не тільки тих, хто безпосередньо воює, це війна кожного, і триватиме до тих пір, поки не прийде повне усвідомлення цього до кожного. 

Ми подолаємо ворога, немає ні найменшого сумніву у цьому, але ціна цієї перемоги буде страшною. Герої помирають, на жаль, і тільки від нас буде залежати, чи пам’ять про них житиме серед нас.