Я працюю лікарем-травматологом. Народився в Маріуполі. Батьки у мене медики, теж із Маріуполя. Я навчався в Донецькому медичному інституті, потім працював у Маріуполі лікарем-травматолом і останні п'ять років жив на два міста - Маріуполь і Київ. Коли почалася війна, я із своєю родиною і близькими перебував у Маріуполі. Ми виїхали 13 березня. 

Початок російського вторгнення був максимально неочікуваним: було нерозуміння того, як може статися така неадекватна дія з боку колишніх братських народів. Ніхто не вірив у моїй родині, що можна опинилися у такій пастці, і що окупанти можуть так далеко зайти. На жаль, ми не усвідомили глибину того, що відбувається, тому й залишилися в Маріуполі чогось чекати. Ніхто не хотів від'їжджати.

Моя дівчина жила в Порту, а батьки - на Західному, і перший час мені доводилося весь час курсувати між двома районами. Родина сестри переїхала з Лівого берега до батьків на Західний. На щастя, виїхали, бо наш батьківський дім на Лівому березі був повністю зруйнований. Вся наша велика родина жила у трикімнатній квартирі. Довелося вирішувати, де мені перебувати: у Порту з моєю дівчиною, або з батьками на квартирі. Вирішили виїхати всі разом. Це організувати було важко, враховуючи, що не було зв'язку, світла, газу, не було ніякої інформації. 

Після того як я потрапив під обстріл, ми вирішили чекати на можливість виїхати з Маріуполя. Організованого виїзду, на жаль, не було. Планували виїхати в Бердянськ. Тиски стискались, обстріли були з усіх боків, влучання в сусідні будинки, постійні вибухи, авіаудари.

Найстрашнішою була дезінформація або повна відсутність інформації. Я спостерігав і мародерство, і порожні вулиці, і відсутність адекватної допомоги одне одному. Ночами були такі сильні вибухи, що дев'ятиповерхівка тряслась. 

Нам надали машину, щоб виїхати. Спочатку ми виїхали за межі Маріуполя, на дачні ділянки. Злили зі старої машини бензин, приготували речі і почали потихеньку виїжджати. Батьки залишилися в квартирі, там йшли інтенсивні бої, звідти проїхати було неможливо. Пощастило, що мама моєї дівчини вийшла на вулицю збирати речі, і саме в той момент у її квартиру влучив снаряд. Поки вона піднімалася, квартира повністю згоріла разом з кішкою. Вона дивом змогла приїхати до нас у Порт, і ми змогли виїхати. А батьки з сестрою ще кілька тижнів залишалися в Маріуполі. Влучили в їхню машину - всі колеса були пробиті. І їм довелося без скла в Ланосі їхати з дітьми в Бердянськ дуже довго. З ними тривалий час не було контакту. 

До Запоріжжя з Маріуполя ми їхали більш, ніж 14 годин. Було багато блокпостів, біля нас постійно їхала велика кількість воєнної техніки окупантів. Це було щось на зразок живого коридору. Ми поїхали по об'їздних дорогах, по полях, які горіли. У деяких машин у колоні закінчувався бензин, люди штовхали машини, і з каністрами стояли. Бензину не вистачало. У нас було теж мало палива, і ми його дуже заощаджували. Доводилося сидіти в холодній машині. Вночі пройшла інформація, що в Запоріжжя не пускають, і багато людей повернулося щоб десь знайти тимчасовий прихисток. На жаль, ці території були під обстрілом. Ми приїхали вночі у Запоріжжя в комендантську годину. Приїхали достатньо швидко, нам просто пощастило. 

Ми виїхали, а буквально наступного дня було влучання у дев'ятий поверх (ми жили на восьмому). Вибуховою хвилею повиносило двері, сусіди загинули. На щастя, ми встигли проскочити і залишилися живими. Кожного дня потрібно було шукати їжу: у нас не було запасів, магазини і аптеки були розграбовані. Ми спостерігали мародерство. Але люди об'єднувалися, виходили у двори. Холодильники розморожувалися, їжа могла зіпсуватися, тому у перші дні були як травневі свята на шашликах, а потім просто кип'ятили воду і варили каші із залишків круп. Цигарки були на вагу золота. У кого залишався алкоголь, знімали стрес, але через кілька днів у всіх усе позакінчувалося. Люди просто не були готові до такого. 

Обстріл міста був щодня, як за розкладом. Постійні перестрілки і дим - з усіх боків. Була невідомість. І я так розумію, що Порт був останній не захоплений район. Коли ми поїхали, там уже були сильні руйнування. Багато людей просто пішки виходили до Мангуша з літніми і хворими родичами. Тяжкохворі залишалися в Маріуполі. Всі рятувалися, як могли. 

У Запоріжжі нас прихистили друзі. Вони дали нам бензин. Потім ми поїхали до Дніпра. Там переночували у мого дядька і далі поїхали на захід України. Ми просто шукали тиші хоча б на деякий час. Були в Карпатах 10 днів, щоб побути у спокої і перезавантажитися. Грошима нам допомагали родичі і знайомі. Нам підшукали квартиру за символічну платню у Тернополі. І зараз я живу на два міста - Київ і Тернопіль. Я працюю у Києві: викладаю в медичному університеті імені Богомольця і маю приватну практику. 

Війна закінчиться тоді, коли зміниться людська свідомість.