Я проживав у Маріуполі з дитинства. Навчався у медичному університеті. Працював у лікарні до початку повномасштабної війни. Виїхав з Маріуполя 21 березня. 

24 лютого я був на роботі, працював у дитячій інфекційній. Я взагалі не думав, що війна почалася. Я думав, балони з киснем переставляють. Потім мені зателефонували і повідомили про війну. Для мене це був шок. Я такого не очікував. Думав, що це все - перебільшення, і не уявляв, що настільки все буде серйозно. Сподівався, що все нормалізується за пару днів. 

З початку війни я вирішив запастись: купив воду, їжу. Було більш-менш нормально. Потім керівництво лікарні організувалося. З харчоблоку взяли їжу, волонтери привозили продукти. Місцева поліція і військові привозили воду. У лікарні був дизельний генератор. Паливо привозили силовики, і за рахунок цього наша лікарня працювала доволі довго - до 21 березня. Поки лікарі були, залишалися ліки. Будівля була більш-менш функціональна, але з кожним днем ставало все гірше: зруйнували одну операційну, потім іншу. Закінчувалися ліки, багато лікарів не приходили на роботу, хтось хотів виїхати. Залишатися було небезпечно для життя. 

Вразило те, що привозили поранених людей. Ми їм надавали первинну медичну допомогу, робили обробку ран, робили рентген. Якщо були осколки, забирали на операційний стіл, надавали медичну допомогу. Напевно, найстрашніше із того, що я бачив: привезли дитину - на перший погляд у неї було все ціле, а коли зняли шапочку, у неї мізки виглядали. 

Ми з командою лікарів вибралися з третьої спроби. Виїжджали через набережну заводу, через старий міст під обстрілами. Ми проскочили через тролейбусний шлях і Приморський район за місто. Там наскочили на блокпост, де стояли ворожі війська і перевіряли людей, які виїжджали з міста. Нас повністю роздягли, на деяких блокпостах ставили на коліна. Не били - вже непогано. На кожному блокпості ворожі військові хотіли нажитися, запитували, чи немає в нас спирту. Доїхали до Запоріжжя, далі на потязі - до Дніпра. Потім знайомі нас привезли у місто Кропивницький, де були мої мама і сестра. Я виїжджав з батьком. 

Зараз я працюю в обласній лікарні, у приймальному відділенні у палаті реанімації. Хотів влаштуватися до військового госпіталю, але, на жаль, туди не беруть. До нас часто привозять військових у різному стані. 

Війна закінчиться, коли ми зможемо перемогти ворога або коли він здасться. Але ворог ще не зрозумів, що у будь-якому випадку він програє. Я сподіваюсь, що це станеться найближчим часом. 

Я закінчую навчання у медуніверситеті. Сподіваюсь стати лікарем-лором та лікарем щелепно-лицевої хірургії.