Я народилась і жила у селищі Сартана під Маріуполем. У 2014 році ми з чоловіком не підтримали росію, були проти. Але більшість людей підтримували. Коли почалось повномасштабне вторгнення, моя дочка зателефонувала мені і сказала, щоб ми терміново їхали до Маріуполя до мого пасинка. У день, коли ми виїхали, розбомбили Сартану. Я вже потім приїхала, походила по вулицях і подивилась, що вони зробили з Сартаною. Є вулиці, які повністю знищені. 

Маріуполь уже дуже бомбили. Ми почали запасатися продуктами. Ховалися і в підвалах, і в квартирах. А потім у квартиру влучив снаряд. Нас якраз не було - ми вийшли шукати воду. Коли повернулися, квартира була розбомблена. Друзі пасинка запропонували йти до них у приватний будино - там поки не стріляли. А потім почалося і там. Через кілька днів там з'явилися російські солдати. Сиділи на кожному провулку з автоматами. Дехто виходив, їх вітав. Ми весь час сиділи в будинку, нікуди не виходили. Не було ні світла, ні води, ні газу. Добре, що це був приватний будинок, там були дрова. У нас був вибір: пустити їх на обігрів чи на приготування їжі. Вирішили їх використати для приготування їжі. Ми там прожили рівно місяць. Весь цей місяць ми не мились. 

Було страшно. Снаряди летіли прямо над головою. Ніякої інформації не було. Біля школи поліції пробивався зв'язок. Туди приходили люди, щоб зателефонувати рідним. Одного разу ми туди прийшли і, видно, окупанти вже знали, що там збираються люди: як почали стріляти по цьому місцю - ми ледве накивали п'ятами. Потім ми почули, що є евакуаційні автобуси. Ми з онучкою дуже хотіли виїхати. Коли прийшли, то побачили стільки трупів на тих місцях, де ми були напередодні. Нам пощастило, що ми залишилися живі. 

У районі 17-го мікрорайону стояли евакуаційні автобуси. Ми записалися на евакуацію: були дев'ятисотими у списку. Ми вже майже втратили надію, що зможемо виїхати, але одна жінка нам порадила все одно приходити. І справді, на другий день нам вдалося виїхати останнім, четвертим, автобусом. 

Коли ми приїхали у Сартану, то нам сказали, що у нашому будинку був обшук. Нас здали: сказали окупантам, що дочка моя служить в українській армії. Здав зять, колишній чоловік доньки. Двері були знесені повністю. Сусіди наші залишалися - вони заставили отвір, забили його дошками. 

Я заплатила гроші і відправила внучку з її однокласником і хрещеницею моєї доньки в Німеччину. А сама залишилась. Виїхати було неможливо, тому що потрібно було пройти фільтрацію. Без фільтрації не випускали. Я дуже боялась, бо вже один раз нас видали. Але пройшла - якось обійшлось. Потім я виїхала на Польщу через росію - іншого шляху не було. Через Запоріжжя виїхати без машини було неможливо. У Польщі я прожила до серпня 2022, онучка теж приєдналась до мене. Доньку з-під Донецька перевели у Павлоград, а потім - в Одесу. Я вирішила приїхати до дочки і бути з нею. 

Ми жили в такому холоді, у страху. Я навіть не знаю, як ми це пережили. На фоні стресу відступили усі хвороби. Біля нас у Новоселівці окупанти поставили артилерійську систему - щохвилини з неї вилітав снаряд. У нас уже просто не було сил, щоб усе це пережити. Дуже шокували гори трупів, які були скрізь: накриті і не накриті. Коли ми з онучкою йшли на автобус і побачили накритий труп, у нього були такі маленькі ручки. Я думала, що це - молодий хлопець, а виявилось, що це була дівчинка. Я ледве свідомість не втратила. Це був справжній жах. Шокувало те, що ті, хто любив і чекав росію, у всьому звинувачували українських солдатів. 

Я хочу додому. Внучка моя залишилась у Польщі, а донька служить тут, в Одесі. Чекаємо кінця війни. Все одно ми повернемося додому, коли українці звільнять наш Маріуполь і Сартану. Я день і ніч читаю новини і чекаю, коли завершиться війна на користь України. 

Я думаю, що українці зробили висновки. А хто не зробив - нехай виїжджає геть. Сподіваюсь, що життя налагодиться і стане набагато кращим, ніж було досі. Молимося про закінчення війни.