Наталія Кагадій | Маріуполь

"Нам побажали «доброго пути» і обстріляли з мінометів». Врятовані з Маріуполя"

Там 15 блокпостів «орків», кого тільки там не бачили: і бурятів, і дагестанців, і «днрівців» пропиті пики.

Маріуполь чинить спротив російському вторгненню вже три тижні. Щоденно місто перебуває під ударами артилерії, авіації та танків. За час облоги місто змогли покинути лише 50 тисяч жителів. Серед них і Наталія Кагадій, маріупольчанка, яка змогла вирватися з оточеного міста. Радіо Донбас Реалії робить серію публікацій про блокадний Маріуполь. Оскільки зв'язку з містом немає, нам розповідають про те, що відбувається у кільці облоги, ті, кому вдалось врятуватися.

Нам побажали «доброго пути» і обстріляли з мінометів». Врятовані з Маріуполя

– У мене була можливість евакуюватися ще 24 лютого, але ми думали, що все буде добре. Більшість з нас вважали, що буде не гірше, ніж у 2014 році, але ми помилилися.

Батьки жили в 17-му мікрорайоні, там у них приватний будинок, обстріли там почалися ще в кінці лютого. Я тоді забрала їх до себе в квартиру, вона неподалік, це дев’ятиповерхівка. У 2014 році це був безпечний район. Але почали заходити з заходу, і район став небезпечним.

Шлях до укриття

Але там залишилися мої батьки, тому це мій біль, і я дуже переживаю, що з ними буде. Мати вийшла на зв’язок одного разу, і більше ми не говорили. Я не знаю, що тепер з ними, вони сиділи у підвалі.

Там давно немає ні води, ні їжі. Нічого. З другого березня вже не було ні зв’язку, ні світла… Газ відключили. Ми вирішили пішки добиратися до шелтеру. Ми взяли по рюкзачку, те, що могли понести, і пішли в укриття. Йшли ми туди десь 45 хвилин, бо це Приморський район. Там спокійніше.

Потім почалися активній бойові дії. В цьому районі наші військові і «Азов» стояли, тому був перехресний вогонь. Ми якось обладнали наш підвал та жили там ще з двома сім’ями. У підвалі було десь 80 людей: хто з сім’ями, хто сам. Там ще був наш консул грецький, який не зміг виїхати, тому всі ці жахіття пережив з нами.

Їжа

Їли якісь каші. У нас був генератор, тому в порівнянні з іншими, в нас були чудові умови. Був запас води. Інші люди нас підгодовували, тому що ми прийшли з мінімумом продуктів. Але в нас був супутниковий телефон, тож ми хоч інколи могли отримувати якусь інформацію, підзарядившись від генератора. Навіть була можливість інколи готувати в мультиварці, яку принесли люди.

З нами були дітки маленькі. З нами була дівчина, яка народила другого березня, батьки її забрали трохи раніше з пологового, а на наступний день на пологовий будинок скинули бомбу. І цей малюк був з нами.

Військові нам давали свої продукти та дизель для нашого генератора, допомагали всім, чим могли. Але через те, що військові були поруч, в наше подвір’я тричі прилітало.

Коли вода почала закінчуватися, ми знайшли джерельце. Десь неподалік били міномети, тому ходити за водою було дуже небезпечно. Якось попали під Гради, але добре, що нас не зачепило. Але в метрах двохсот, ближче до моря, вже загинули люди.

Евакуація

За день до евакуації я спробувала пробитися у 17-й мікрорайон, де жили мої батьки, але не вийшло, бо був щільний перехресний вогонь. Я дуже шкодую, але якби ми пішли далі, ми б не вижили. Важко було повертатися, бо доводилося сидіти по підвалах через масовані обстріли. Хвилин сорок посиділи в одному підвалі, потім намагалися бігти далі, а поруч снаряди з мінометів розриваються, а ми біжимо...

Якось змогли повернутися до свого шелтеру. Хлопці сказали, що має бути якийсь рух, тож треба бути напоготові. Ми виїхали 15 березня, на околиці району була непошкоджена мобільна вежа, там з’явився зв’язок, і ми зрозуміли, що був гуманітарний коридор. Ми почали їхати й побачили, що б’ють Гради. Велике скупчення автівок, хтось повертався. Години чотири чекали, щоб вибратися з міста, було дуже страшно.

Зрештою, ми виїхали. Було багато блокпостів, створених росіянами, які прийшли нас визволяти від мирного життя.

Переночували в Бердянську і поїхали далі до Запоріжжя.

Склалося таке враження, що всі сили кинули на Харків та на Київ, а нас просто залишили без підтримки. Бо останні дні російські літаки літали кожну годину.

Ми вважали, що вони намагаються знайти військових, а потім дізналися, що вони просто руйнували все. То будівлю університету, то пологовий будинок, драматичний театр знищили. Все, що вони скидали, падало на цивільних.

В одну автівку потрапив снаряд, але якось нам вдалося поїхати в цій колоні. Повибивало скло на автівках. Їхали сірою зоною, повз мінні поля, рух був дуже повільним. Там 15 блокпостів «орків», кого тільки там не бачили: і бурятів, і дагестанців, і «днрівців» пропиті пики. Але разом з тим, і були професійно підготовлені російські військові. І на кожному блокпосту нас перевіряли. На останньому, перед Запоріжжям, нам побажали «доброго пути» і обстріляли з мінометів. Ми бачили, як горить машина, в яку влучили. Водій злякався і не хотів їхати, але ми вмовили його промчати.