Молода жінка з донькою двічі за вісім років залишились без житла і речей, але зберегли віру в себе, в людей і в Перемогу.

Це - моя друга війна. Я втратила дім  ще в 2014 році, і з піврічною донечкою на руках вирушила, куди очі дивились. Я вже 8 років мешкаю в Бахмуті Донецької області, бо місто мого дитинства і юності - Первомайськ Луганської області - окуповане.

Я - одинока мати, моїй доньці 8 років. Ми з нею і моя мати-пенсіонерка на початку російського вторгнення мешкали в найманому будиночку в Бахмуті. Будівля дуже стара, проте стала нам укриттям на ці 8 років, за які я зібралася із силами, отримала освіту, підняла доньку та доглядала хвору матір. Працювала я на той момент викладачем української мови та літератури.

Під час цієї війни було важко усвідомити, що знову починається те ж саме, що і в 2014 році: жах, невизначеність, біль та втрати.

Під час обстрілів ми з маленькою донечкою бігли в укриття, сиділи в прохолодному підвалі, де люди несамовито кричали, що хочуть жити. Тому боялася більше за доньку, їй було дуже страшно. В неї почався нервовий тік, вона постійно кліпає оченятами. Я втратила волосся на фоні цих стресових ситуацій. Будинок сипався, вилітали вікна, стеля тріснула. Безперечно, не вистачало води та їжі. За нею складно було вийти з дому, щоб не потрапити під обстріл. Але вже напевно і не це головне, а шокувало те, що в моменти евакуацій кожен думав тільки за себе, рятував себе. А деякі родичі робили вигляд, що ти їм ніхто. Тому зрозуміла, що якщо я не евакуюю матір та дитину - це ніхто не зробить.

Ми виїхали до Полтавської області. Війна мою родину згуртувала: більше любимо, більше відчуваємо одна одну, більше дякуємо одна одній. І головне - все робимо разом! Приємно зворушують моменти нашого переселення до села Федорівка на Полтавщині. Коли ми заселилися до старого будинку, який без господарів вже років з п’ять, про нас дуже переймалися сусіди.

Тут відчувалося, що українці братній народ, милосердний. Усі, хто міг, несли пічки, обігрівачі, речі - бо було ще холодно, а опалення в будинку немає. Кожен співчував.

Односельчани, тероборона, військові, волонтери - всі розділяли наші хвилювання та горе: залишитися без здоров’я, домівки, проте все-таки з мрією про Перемогу!

Я - викладач української мови та літератури. Професію змінювати навіть і не думаю. Це - моє життя, моя гордість. З вересня розпочинається новий навчальний рік, викладання мого предмета наразі надзвичайно важливого для формування національної свідомості учнів, повинно відбуватися онлайн. Як тимчасово переміщена особа, я не маю технічного забезпечення, проте спробую щось вигадати. Або, можливо, волонтери зможуть мені допомогти у цьому питанні.

У нашої сім’ї є річ, яка завжди нагадуватиме нам про найстрашніші моменти цієї війни. Це - хрестик моєї донечки. Ми тоді тільки його придбали. Рідко вона носила. Але коли вона його вдягала - не стріляли. І одного разу, коли біля нас дуже близько впав снаряд, вона бігла не до ванної кімнати, як завжди, й не падала на підлогу, а бігла до вазочки з хрестиком, щоб вдягнути скоріше на себе ланцюжок. Кричала: "Мамо, вдягні мені хрестик, скоріше!". Тепер, коли дивлюся на нього, здається, чую цей крик і відчуваю жах війни.