«Нам оголосили: до дванадцятої години виходите з Мар’їнки»

Зараз вода, як з болота, а газу немає. Усе подорожчало. Хворий, старий уже, яке може бути життя?

Будинок ходором ходив – ми тікали, жили в підвалі по кілька діб. Сусіди приходили. Я одна живу, чоловік помер. Його брат із дружиною жили в мене. Ми з погреба не вилазили. У підвалі була вода, холод, а ми сиділи, бо свистіли кулі, летіли осколки. Але я живу далі від лінії розмежування, а брати чоловіка саме жили там. Їхні будинки зруйновані, пішли сильні тріщини. У мене вікна дуже зачепило, стіни потріскалися. Над вікнами довелося встановлювати металеві куточки, щоб стіна не розійшлася.

... Було спокійно. Під вечір 12 липня, це було свято, я сиділа під хатою на лавочці та збиралася вже заходити в хату відпочивати. Але раптом почали летіти страшні «Гради».

Я перелякалася, не знаю, куди подітися. Із переляку влізла в яму, я взагалі не розуміла, що могла впасти міна або якийсь снаряд і розірватися. У нас у кутку кран, де підводиться вода. Я залізла і прикрилася кришкою, як дитина, і так сиділа. А потім до мене дійшло, коли в одних сусідів, потім у інших снаряд впав. І я думаю: «Боже, впав би тут снаряд – і не було б мене! Куди я пішла? Краще б я в підвал ішла або кудись». І горіло все. Усе було в диму, виблискувало. Це жах був! Летіли «Гради» і не зрозумієш що.

Я виїжджала, бо було неможливо. Оголошують: до дванадцятої години виходите з Мар’їнки. Ішли пішки, транспорт не ходив. А потім цілий місяць нога боліла – коліно розпухнуло, не могла ходити, тому що йшла до брата двоюрідного в село. Говорили, що біля міськради зібралося багато людей. Де, коли це буде? Ми зібралися з тими, що в мене жили. Ми йшли, куди очі дивляться. Підійшли до блокпосту, але нас не пропустили.

Страшно дивитися, як нашу вулицю розбомбили. Яка вулиця в нас була – і що з нею стало! Ми почали це все прибирати, плакати. Будинки розбиті, людям нікуди діватися, немає родичів. Я йду, а мені, кажуть: «Куди ти йдеш?» – «До родичів». – «А у нас родичів немає. Куди нам іти?»

Як допомога нам потрібна вода. Я прожила сімдесят два роки, але такої води я не бачила. Ні вмитися, ні посуд вимити, нічого не можна, вона смердить.

Із якого болота її качають? Це нестерпно! Ось так живемо із цими пенсіями, зі своїм здоров’ям... Куди ми підемо, особливо зараз? Начальство все виїхало. Усе згорнули, закрили. А ті люди, які залишилися, виживають, як можуть. Молодь десь шукає роботу. Байдуже, що заробив, те й пропрацював. Нічого доброго.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/