Раніше було спокійне й розмірене життя. Я – пенсіонерка, діти були поруч. Не зі мною, але все одно жили в Мар’їнці.

... Це було о п’ятій годині вечора. Нашою вулицею почали ходити солдати. До цього стріляли на Високовольтній. Усе йшло до того, що буде неспокійно. А потім десь о четвертій чи о п’ятій вечора почалася справжня війна.

Діти виїхали, нікого немає. А я як була тут усю війну, так і залишаюся досі. Тут усе побудовано своєю працею.

Наш будинок постраждав. Але спасибі, що була норвезька допомога. Нам відремонтували дах. Вікна ще немає, але слава Богу, що зробили дах. Ми іноді отримуємо безкоштовні ліки в лікарні. Нам була і продуктова допомога: і крупи, і масло, і цукор. Ми дуже вдячні за неї. Це була підмога для нас, пенсіонерів, допомога була дуже важливою.

Досі ми постійно в напруженні, тому що живемо на лінії зіткнення. Не відчуваємо себе в безпеці, постійно дуже неспокійно. І на душі тривожно, і обстановка неспокійна.