Ми з чоловіком жили в місті Оріхів Запорізької області. Евакуювалися в Запоріжжя. Я працювала в школі. Зараз безробітна. 

Про початок війни я дізналася з новин. Пішла на роботу. Дітей відразу відпустили додому, а ми з колегами залишилися, щоб підготувати приміщення школи до надзвичайної ситуації. 

Ми з чоловіком залишалися вдома до 28 квітня. Приблизно тиждень не було світла. Після ремонтних робіт воно з’явилося. Вода була з перебоями. Газ був. А зараз там нічого немає. 

Якось я їхала по вулиці на велосипеді, а наді мною пролетів літак і скинув бомби. Вони вибухнули неподалік від мене.

На щастя, я не постраждала, але після того випадку, прийняла рішення виїхати з міста. Наступного ранку ми з чоловіком поїхали на своєму автомобілі в Запоріжжя. Забрали з собою котів і собак. Ми їхали п’ять годин, бо було багато блокпостів, і на кожному з них ми проходили перевірку. Згодом кілька разів навідувалися додому, буквально на одну-дві години. Довше знаходитися там страшно, бо місто постійно обстрілюють.

У Запоріжжі знайомі надали нам свою дачу. Мріємо про те, щоб до жовтня наші військові відігнали окупантів від Оріхова, щоб ми змогли повернутися додому, бо нам ніде зимувати. Тільки-но стане холодно, на дачі не буде ні світла, ні води. Опалення тут також немає. А на оренду житла ми не маємо коштів, та навряд чи хтось погодиться взяти квартирантів з домашніми тваринами. 

Хочеться, щоб закінчилася війна. Щоб ми повернулися додому. Щоб поряд з нами були родичі й друзі. І щоб здоров’я було, а з усіма іншими труднощами ми впораємося.