Мені 60 років. Я з міста Оріхів Запорізької області. У мене є чоловік. Він переніс інсульт. У нас двоє синів і донька. Сини живуть в Києві, а донька – з нами. У неї третя група інвалідності, але вона працює. 

Я слідкувала за новинами, тому розуміла, що почнеться війна. 24 лютого син зателефонував мені о шостій годині ранку. Раніше він ніколи так рано не телефонував, тож я одразу здогадалася, яку новину він хотів повідомити. Син сказав, що російська армія атакувала Гостомель. Також попередив, що скине мені на картку гроші, щоб я могла запастися всім необхідним. 

Першого ж дня я купила ліки, а коли вони закінчилися, сини висилали поштою. Поки не нас не бомбили, була вода, а коли перебили водопровід, ми набирали її зі свердловини. Газ довго був, а потім і газопровід пошкодили. Електрики лагодили лінії електропередач. Ми дуже їм за це вдячні. Всі комунальні служби працювали, незважаючи на обстріли. 

Найбільше мене шокувало те, що росіяни завдали удару по лікарні й гуманітарному штабу. 

Ми виїхали восьмого квітня. Спочатку я з чоловіком і донькою переїхала в Запоріжжя, а потім ми забрали сюди батьків. Пізніше переїхали тітки. Сестра з чоловіком виїхали в передмістя Запоріжжя. Вони навідуються додому, бо там залишилися їхні собаки й коти. Деякі родичі поїхали в Дніпро. Я тільки один раз за весь час з’їздила додому. Ледь зібралася з силами. Коли приїхала, думала, що моє серце не витримає того, що я побачила. У місті все побите. Тішить тільки те, що окупанти так і не змогли зайти в Оріхів.