Ми приїхали в Запоріжжя з Малої Токмачки. Там проживали, я працювала в дитячому садочку, діти в школу ходили. В мене 5 дітей. Із-за них ми і вирішили їхати. Восьмого березня ми поїхали, тому що було дуже гучно, близько, і син сказав: «Збирайте дівчат і їдьте!».

Вранці 24 лютого я виїхала на роботу на велосипеді. Десь щось гупало. Зустрілись з ще однією робітницею, поговорили. Приїхали на роботу, а нам кажуть, що діток не буде, роботи не буде, почалася війна.

Ми потім всі дома були. Не роздягалися на ніч, по селу вже були військові, було страшно. Прийшлося потім просто зібратися і поїхати без нічого, незрозуміло куди. У нас був свій будинок - і нам треба було його кинути і поїхати. Ми не знали, що брати та куди їхати, що буде далі… А з нами мама була, їй 74 роки.

Із Запоріжжя надіємося повернутися додому. Дуже хочеться приїхати в любимий будинок, піти на роботу, до своїх любимих діток.